Вінс. Він же не зробить зі мною такого, правда? Чоловіки не всі однакові, чи не так?

Якусь мить я маю панічне бажання подзвонити Вінсові, щоб він запевнив мене, що він справді в Каліфорнії, піклується про сестру. Потім я думаю про всіх чудових чоловіків, яких знаю, як-от мій зять Гебріел і Баррі Фрост, — добрих та вірних чоловіків, які не мають нічого спільного з Френком чи Ларрі Леопольдом.

Це якщо Ларрі справді скочив у гречку, на що натякає Джонас.

Я вивчаю Джонаса, який вже вихлебтав половину свого мартіні й видається розслабленим і задоволеним собою.

— Як ти знаєш, що Ларрі має іншу жінку? — питаю я його.

— Лорелея сама це запідозрила.

— Це вона тобі сказала?

— Це якось просковзнуло під час одного з наших вечірніх кавувань.

— Як я могла їх пропустити?

— Бо ми зустрічаємось у «Старбаксі» далі узбережжям. Просто сусідські теревені, знаєш?

Заради яких вони залишали межі району, ймовірно, так, щоб їх ніхто не бачив. Особливо, щоб їх не бачила я. Не дивно, що це оминуло мою увагу. Цікаво, скільки всього іншого оминуло мою увагу за багато років, скільки романів та злочинів я зовсім не помічала, бо була сліпа до того, що насправді відбувається навколо мене. Як я була сліпа до любовного зв’язку Френка.

Схоже, з мене кепський детектив. Це дуже неприємно визнавати, але тепер я це розумію і сиджу на дивані приголомшена, деморалізована.

— Ти не допиватимеш свій мартіні, солоденька? — питає Джонас.

— Ні. — Я підсовую свій келих до нього через кавовий столик. — Допий ти.

— Як скажеш. — Він закидає мою оливку до рота. — Не розумію, чому ця історія Ларрі та Лорелеї тебе так вразила. Так буває.

— Хто ця коханка? З ким зустрічається Ларрі?

— Гадки не маю.

— А Лорелея це знає?

— Ні. Гадаю, саме тому цей фургон був там, стежив за їхнім будинком. Б’юся об заклад, вона найняла когось стежити за ним. Зібрати на нього трохи компромату для розлучення.

Я думаю про це якусь мить і розумію, що це навряд чи так. Коли я подзвонила сказати Лорелеї про фургон, припаркований надворі, її голос звучав щиро спантеличено. Вона не намагалась відшити мене чи сказати, щоб я на нього не зважала. А потім вона покликала до вікна Ларрі, щоб показати фургон йому. Це точно не вона замовила спостереження.

Тоді хто це зробив?

Я встаю з дивану. Навіть попри те, що зробила лише кілька ковточків, відчуваю вплив джину. Джонас робить дуже міцний мартіні, і прикінчив він не лише свій, бо вже допиває залишки мого.

— Ав. Ти вже йдеш, Енджі?

— А ти вже напився.

— Я тільки починаю.

— Я того й боюсь. Піду додому.

Для «морського котика» Джонас не такий стійкий до алкоголю, як я очікувала. Його очі вже скляніють, і коли я йду, він надто «теплий», щоб устати з дивану й провести мене до дверей. Я переходжу вулицю назад до свого будинку і з вітальні оглядаю район. Кожне освітлене вікно — діорама в життя людей, яких я начебто знала, але тепер розумію, як мало насправді бачила. Я б ніколи не подумала, що Ларрі з його курячими лапками — донжуан. Що Лорелея з Джонасом діляться таємницями в «Старбаксі». Схоже, я просто нерозумна домогосподиня, така нерозумна, що навіть не знала, що мені зраджує власний чоловік.

Іду до кухні й наливаю собі келих «мерло». Я не така тупа, щоб напитися вдома у Джонаса; ні, місце налигатися — це приватність власного дому, де нікого немає і ніхто цього не побачить. Зараз лише дев’ята тридцять, надто рано, щоб лягати спати, але я вже готова, щоб цей день закінчився.

Прикінчую свій келих вина і наливаю ще один.

Що ще відбувається в моєму районі, про що я не знаю? Ґріни — все ще загадка для мене, їхні жалюзі вічно закриті, а доступ до їхніх таємниць забороняють мені донька та поліція Ревіра. Потім Трішія Теллі, яка досі не повернулася додому, зі своїми батьками, Джекі та Ріком, які тепер мене уникають. Лише кілька тижнів тому Джекі просила моєї допомоги у пошуках доньки. Тепер вона не хоче зі мною водитися. У цьому будинку також щось відбувається, що розриває цю родину на частини, і я гадки не маю, що саме.

Можливо, мені слід послухати Джейн і займатися своїми справами. Так, сьогодні ввечері це здається дуже доброю порадою. Перестати стежити, гадати, ставити запитання. Думаю, саме так я й зроблю.

А потім я чую постріл.

29

ДЖЕЙН

До 19:35 в залі був майже аншлаг. Джейн зачаровано дивились, як останні слухачі прудко займали решту вільних місць у шкільному актовому залі. Хто б міг подумати, що класична музика у виконанні аматорського оркестру привабить такий натовп? Вона точно ніколи не очікувала, що сидітиме пліч-о-пліч із кількома сотнями людей, які, схоже, всі старанно читали програмку. На жаль, остання людина, з якою Джейн хотіла б сидіти поруч, була просто біля неї.

— Це завжди був один з моїх улюблених концертів, відколи в тринадцять років я почула його у виконанні Бостонського симфонічного оркестру, — заявила Еліс Фрост. — Не всім дано бути віртуозами, але чудово, що ці аматори стараються, ти так не думаєш?

— Так. Упевнена, — сказала Джейн.