Читаем Послухай мене полностью

— Йди собі, Енджі, — каже він.

— Ні, поки ти не опустиш пістолет.

— Господи, ти колись перестанеш пхати свого носа у справи інших людей?

— Це мій район. Це мої справи. Опусти пістолет.

— Послухай її, Ріку. Будь ласка! — благає Лорелея.

— Я маю повне право, — каже він, і його пістолет розвертається назад до Ларрі.

— Ніхто не має права вбивати людину, — кажу я.

— Він зруйнував моє життя! Він узяв те, що йому не належало.

Ларрі пирхає.

— Джекі точно не була проти.

«Ти не допомагаєш, Ларрі. Зовсім не допомагаєш».

— Що ти кажеш, Ларрі? — питає Лорелея, і її голова висовується з-за дивану. — Ти маєш на увазі, що це правда?

Ларрі охкає й намагається сісти, але знову падає назад, затискаючи своє поранене плече.

— Чому б комусь тут просто не викликати бісову швидку?

— Ви з Джекі Теллі? Ви двоє займалися цим? — питає Лорелея.

— Це тривало недовго. Та й було це давно.

— Як давно?

— Дуже давно. Коли вона тільки почала працювати в школі.

— І коли це закінчилося? — Лорелея зводиться на ноги, така зла тепер, що їй уже байдуже, що в її домі людина з пістолетом, а вона без прикриття. — Скажи мені.

— Яке це має значення?

— Це має значення!

— Багато років тому. П’ятнадцять, шістнадцять, не пам’ятаю. Після всього цього часу я не знаю, якого біса це тепер вийшло на поверхню.

— З ким іще, Ларрі? Я маю знати, з ким іще ти спав!

— А я ні, — каже Рік. — Я вже знаю все, що мені потрібно. — Він знову підіймає пістолет.

Я втручаюся в розмову.

— Яка тобі користь, Ріку, його вбивати? — питаю я, і мене дивує звук власного голосу. Я говорю так спокійно, так врівноважено. Мене дивує, що я взагалі тут стою, віч-на-віч з людиною, яка тримає заряджений пістолет. Це таке потойбічне відчуття, ніби моя душа злетіла вгору й дивиться на себе (хоробрішу, божевільнішу версію Анджели Ріццолі), що протистоїть цьому розлюченому чоловікові. — Цим нічому не зарадиш.

— Від цього я почуватимуся краще.

— Те впевнений? Справді?

Рік замовкає, думаючи про це.

— Так, вони зраджували тобі, і це паршиво. Але, Ріку, любий, ти впораєшся з цим. Я це знаю, бо зі мною було так само. Коли я виявила, що мій Френк трахає ту лахудру, можеш повірити, що я була страшенно розлючена. Думала, що моє життя скінчене. Якби в мене був пістолет, я, мабуть, могла б скористатися ним так само, як ти. Натомість я взяла себе в руки, обтрусилася і знайшла Вінса. Тепер подивися на мене! Я щасливіша, ніж коли-небудь була. Ти теж будеш.

— Ні, не буду. — Голос Ріка ламається, а плечі обвисають. Він неначе тане в мене на очах, усе його тіло опливає до підлоги, наче свічний віск. — Я нікого більше не знайду.

— Звісно, знайдеш.

— Як тобі знати, Енджі? Авжеж, у тебе з цим не було жодних проблем. Ти ще маєш чудовий вигляд.

Навіть посеред цієї драми із зарядженим пістолетом, готовим вистрелити, я не занадто зациклена, щоб оцінити комплімент, але насолоджуватися ним немає часу. На кону стоїть життя Ларрі.

Вдалині виє сирена. Поліція вже їде. Я лише маю забалакувати Ріка, поки вони не будуть тут.

— А Трішія? — питаю я. — Ти хочеш, щоб твоя донька страждала, змушена жити з тим, що накоїв її батько?

— Її батько? — Замість заспокоїти, мої слова його наче розпалюють. Він дивиться на мене дикими очима, і його пістолет описує якусь не контрольовану дугу, що проминає нас із Лорелеєю та стіну і повертається знову до Ларрі. — Я думав, що я її батько!

Я дивлюся на Ларрі, що лежить на підлозі, а потім знову на Ріка. Отакої! Усе ще складніше, ніж я гадала. Раптом мене осяює, чому Трішія така зла на свою маму. Чому вона втекла з дому і тепер відмовляється говорити з Джекі. Трішія знає, що її мама зраджувала Ріка. Авжеж, знає.

Сирена наближається. «Просто забалакуй його ще трохи».

— Ти любиш Трішію, чи не так? — питаю я Ріка.

— Звісно, люблю.

— Ти її виростив. В усіх сенсах, що насправді важливі, вона — твоя донька.

— А не його. — Рік з гіркотою дивиться на Ларрі. — Вона ніколи не буде його.

— Стривайте, — каже Лорелея. — Ларрі — її батько?

Ми всі ігноруємо її. Я зосереджую всю увагу там, де вона має бути, на людині з пістолетом.

— Подумай про її майбутнє, Ріку, — кажу я. — Ти маєш бути тут заради Трішії. Ти маєш побачити її випуск. Заміжжя. Дітей...

— Уже надто пізно. Мене посадять за це до в’язниці, — ридає він.

— Ти збіса маєш рацію, — бурчить Ларрі.

— Стули пельку, Ларрі, — гарикає Лорелея.

— Це лише поранення! — вказую я. — Відбудеш невеликий строк, і тебе випустять. Ти будеш тут для неї. Але ти маєш залишити Ларрі живим.

Рік хитається вперед, усе його тіло здригається від ридань.