— З їхнього боку добре спробувати. Так мало людей зараз готові напружуватися. Саме тому ми з Баррі мали прийти сьогодні ввечері, щоб підтримати їх. Аматори вони чи ні.

— Агов, сьогодні ввечері гратиме Мора, — сказав Фрост, що сидів по інший бік від своєї дружини. — Навіть не уявляю, щоб вона не виявилася дивовижною.

— А ти колись чув, як вона грає на піаніно? — спитала Еліс.

— Ні.

— Тоді як ти знаєш?

— Бо вона дивовижна в усьому, що робить.

— О, — фиркнула Еліс. — Скоро ми це побачимо, чи не так?

«Це буде дуже довгий вечір». Джейн схопила Гебріела за руку й прошепотіла до нього:

— Не хочеш помінятися зі мною місцями?

— І позбавити тебе коментарів?

— Залишу їх тобі.

— В антракті, — сказав він. — Трохи потерпи, потім поміняємося.

«Я так довго не витримаю».

— Чому, на твою думку, вона не казала вам про цей концерт? — спитала Еліс.

Джейн неохоче знову звернула на неї увагу.

— Ти про Мору?

— Баррі розповідав, що ви почули про нього від когось іншого. Вона тут тижнями репетирувала й ніколи навіть не згадувала про це.

Цей коментар боляче шкрябонув Джейн не лише тому, що змусив її задуматися, наскільки вони близькі подруги з Морою, але й тому, що надійшов від Еліс. Вона гадала, які ще таємниці Мора приховувала від неї.

— Можливо, вона боялась, що сьогодні ввечері все пройде не дуже добре, — сказала Еліс, — і не хотіла, щоб ви це бачили. — Еліс звернула увагу на сцену. — Ось вони виходять, — сказала вона, коли музиканти почали займати свої місця. Мори поки що було не видно, але Джейн бачила, як доктор Антрім умощується на своєму стільці серед скрипок.

— Ти знала, що скрипки не завжди налаштовані на чотири сорок? — спитала Еліс.

Джейн повернулась до неї.

— Чого чотири сорок?

— Герц. Це цікавий маленький факт, який я прочитала кілька років тому. На початку XIX століття скрипки налаштовували свої струни на чотири тридцять п’ять герц. Чи не цікаво, що навіть класична музика не стоїть на місці? Вона адаптується до сучасного вуха. Ага, ось і диригент.

На сцену вийшов сивочолий чоловік у смокінгу, і слухачі зааплодували.

— Це Клод Еллісон, і він професійний диригент, а не лікар, — сказала Еліс. — Я заґуґлила його ім’я просто зараз, на своєму телефоні. Гадаю, потрібен справжній професіонал, щоб тримати аматорів у формі.

Пролунав новий вибух аплодисментів, Джейн повернулася назад до сцени і побачила вихід Мори. Цього вечора вона мала особливо елегантний вигляд у чорній сукні з переливчастого шовку, і коли зупинилася біля фортепіано, усміхнулася до першого ряду, де сидів Деніел Брофі. Граційним рухом вона відвела поділ сукні вбік і сіла за клавіші.

«Змусь нас пишатися тобою, Моро. І подратуй Еліс, поки ти тут».

Диригент здійняв свою паличку. Скрипалі підняли смички і почали грати.

У Джейн задзижчав телефон — слава Богу, вона не забула вимкнути звук. Глянула на ім’я абонента, побачила, що це мама, і сунула телефон назад у сумочку. «Не зараз, мамо».

— Мушу визнати, що вони не такі вже й погані, — сказала Еліс. — Для аматорів.

Коли вступив увесь оркестр, і музика дійшла до фортепіанного соло, Мора підняла руки до клавіш. Джейн напружилася, боячись якихось помилок. Вона боялась цього заради Мори, а також тому, що якби Еліс продовжила свої жахливі коментарі, Джейн могла б її задушити. Але з першої своєї ноти Мора явно все контролювала, і її пальці вільно літали по клавішах.

— Дуже непогано, — визнала Еліс.

«Непогано? Та моя подруга збіса фантастична».

Телефон Джейн задзижчав знову. Цього разу текстове повідомлення. Вона проігнорувала його; зараз її ніщо не відволіче. Подалася вперед на стільці, притягнута магнетичною силою виконання Мори. «Про які ще свої надздібності ти мені не казала?» Вся її увага була прикута до сцени, до жінки, що плела свої чари на клавішах.

Дзижчання наступного текстового повідомлення вона навіть не почула.

30

АНДЖЕЛА

Донька все ще мені не відповідає. Я надсилаю їй три текстові повідомлення і двічі намагаюсь додзвонитися, але обидва рази потрапляю на автовідповідач. Вона ігнорить мене, бо втомлена всіма моїми телефонними дзвінками, всіма моїми страшними історіями місцевого розливу. Я — мама, що забагато кричала: «Вовки», і ось результат. А тепер, коли біля дверей справді вовк, вона не звертає уваги.

Тож я дзвоню в поліцію Ревіра.

— Це Анджела Ріццолі з Мілл-стріт. Я щойно чула...

— І знову здрастуйте, пані Ріццолі. — Диспетчерка зітхає, і я розпізнаю в її голосі ноту покори долі.

— Я щойно чула постріл. Біля мого будинку.

— Ви впевнені, що це справді був постріл, пані Ріццолі? Що це не просто вихлопна труба автівки чи щось таке?

— Я знаю, як звучить постріл! І я також знаю, що люди через вулицю мають пістолет!

— Це, мабуть, знову про Ґрінів.

— Я не знаю, чи то вони стріляли. Я лише наголошую, що вони мають пістолет, і хтось тут стріляв з нього.

— Можете розповісти мені трохи більше про цей постріл?