Читаем Послухай мене полностью

— Зачекайте. Вимкну світло. Не хочу, щоб хтось бачив мене у вікні.

Я оббігаю вітальню, клацаючи вимикачами. Лише коли в кімнаті стає темно, я підходжу до вікна і визираю назовні. Насамперед помічаю, що у Ґрінів світло теж не горить. Чи вдома вони? Чи не визирають вони також з одного з тих темних вікон, намагаючись оцінити ситуацію? У Джонаса світло горить а сам він стовбичить у вітальні, повністю на виду. Можна було б очікувати, що «морський котик» намагатиметься не бути такою легкою мішенню для снайпера. В будинку Леопольдів теж горить світло, але там ніхто не стоїть ні в яких вікнах.

— Пані Ріццолі? — озивається поліцейська диспетчерка. Я вже майже забула, що тримаю її на лінії. — Ви знаєте, звідки пролунав постріл?

— Важко сказати. Я лише знаю, що чула його. — Замовкаю, раптом зосереджуючись на автівці, припаркованій на під’їзній доріжці Леопольдів. Це не їхня машина, але вона дуже схожа на «камаро» Ріка Теллі. Чого це Рік завітав до Леопольдів так пізно? Не менш незвичайний той факт, що вхідні двері Леопольдів широко відчинені, і світло з їхнього передпокою ллється на ґанок. Ларрі помішаний на безпеці. Він би ніколи не залишив свої двері незамкненими, не те що навстіж відчиненими п’ятничного вечора, щоб туди міг зайти просто хто завгодно.

— Щось не так, — кажу я диспетчерці. — Ви маєте когось прислати.

— Гаразд, — зітхає вона. — Я відправлю патрульну машину перевірити ситуацію. Але тримайтеся від цього подалі, гаразд? Залишайтеся в себе вдома.

Я відключаюся і залишаюся приклеєна до вікна, стежачи за тим, що буде далі. Через вулицю Джонас виходить зі свого будинку і стоїть на тротуарі, роззираючись. Тепер уже й Аґнес Камінскі виходить зі свого будинку і сміливо стоїть, покурюючи сигарету, перед самим моїм вікном, шпигуючи за мною водночас.

Я не можу не бути частиною цього дійства. Диспетчерка наказала мені залишатися всередині, і саме це сказала б мені Джейн, але коли навіть моя сімдесятивосьмирічна сусідка достатньо хоробра, щоб бути там, то перебування всередині змушує мене почуватися боягузкою.

Я виходжу з будинку.

Аґнес вітає мене сердитим поглядом.

— Анджело, — каже вона холодно.

— Що відбувається?

— Чому б тобі не спитати містера Всесвіт отам?

Я дивлюся через вулицю на Джонаса, що махає мені рукою й гукає:

— Хочеш ще один мартіні?

— Ми лише друзі, — кажу я Аґнес.

— А він це знає?

Джонас перетинає вулицю, щоб приєднатися до нас.

— Дами, — каже він. — Невеличке заворушення на районі, га?

— Ти теж чув постріл? — питаю я його.

— У мене на повну лунала тренувальна музика, тож я не можу бути певен, що саме чув.

— Думаю, це «камаро» Ріка Теллі отам, — кажу я. — Що йому в біса робити у Леопольдів?

Джонас зітхає.

— А ось і наслідки.

— Чого? — Я суплюся на Джонаса, що сьогодні ввечері був такий ухильний щодо Леопольдів та їхнього шлюбу. — Боже ж мій. Ти хочеш сказати, що це Джекі Теллі?

— А що з нею? — питає Аґнес.

— Та, з ким спить Ларрі!

— Я не можу нічого підтвердити чи спростувати, — каже Джонас.

— Ти й не мусиш! Ситуація достатньо зрозуміла, щоб…

Ляскіт ще одного пострілу змушує нас усіх завмерти. Ми стоїмо там, паралізовані, навіть коли чуємо, як Лорелея кричить: «Припини! О, Господи, будь ласка, припини!». Це зойк щирого жаху, крик жінки, що відчайдушно благає когось, все одно кого, врятувати її.

Я навіть не зупиняюся, щоб подумати про це; я біжу до будинку Леопольдів. Не те, щоб я була геть сама; у цій бійці я маю підтримку. Хтось має врятувати Лорелею, і наразі ми — єдині, хто може це зробити.

Я видираюся сходинками на ґанок і перше, що бачу крізь дверний отвір, — це бите скло, що всипає передпокій. Кілька кроків всередину, і я помічаю, звідки це скло: з розтрощеної рами картини, що тепер висить на стіні передпокою перехняблена.

Я рухаюся до вітальні, хрумкочу черевиками по уламках скла, і мене змушує завмерти вигляд крові. Це лише кілька патьоків, але вони яскраво помітні на білому шкіряному дивані Лорелеї, що, як вона колись гордо мені повідомила, коштує дві тисячі доларів. Мій погляд повільно розвертається до джерела цієї крові: Ларрі, який тепер лежить на підлозі, затискаючи ліве плече. Він дуже навіть живий і стогне.

— Сучий ти сину, ти мене підстрелив! Ти мене в біса підстрелив!

Над ним стоїть Рік Теллі, стискаючи обома руками пістолет. Руки в нього тремтять, і ствол пістолета стрибає у його нетвердому хваті.

— За що? — кричить Лорелея, що зіщулилася за своїм поплямованим кров’ю диваном. — Чому ти робиш це, Ріку?

— Скажи їй, Ларрі, — гарчить Рік. — Нумо, скажи їй.

— Забирайся геть з мого дому, — мовить Ларрі.

— Скажи їй! — руки Ріка напружуються, його приціл раптом перестає стрибати, а ствол націлений просто Ларрі в голову.

У паніці я повертаюся до Джонаса по допомогу.

От тільки його тут немає. Єдина людина позаду мене — Аґнес, що зігнулася у передпокої навпіл, відкашлюючи мокротиння. Саме я маю це зупинити.

— Ріку, — кажу я тихо. — Цим нічому не зарадиш.

Він дивиться на мене, явно здивований, що я тут. Його увага була вся зосереджена на Ларрі, і він навіть не помітив, коли я увійшла до будинку.