— Емі просто приречена мати залицяльника чи двох. Така приваблива дівчина. — Його погляд змістився на керамічну фігурку на книжковій шафі, бюст чуттєвої жінки в тозі з однією груддю назовні. — Не те, щоб я колись звертав на таке багато уваги. Мої зустрічі з Емі були суто з наукових питань. Її перспектив вступу до аспірантури. Можливостей працевлаштування, з огляду на її галузь досліджень.

— І яка ситуація на ринку праці? — спитав Фрост.

— Щодо мистецтвознавства? — Він похитав головою. — Жахлива. Це розхолоджує, бо для неї важлива фінансова безпека. Вона казала, що її мама ледве зводила кінці з кінцями, коли ростила її сама. Навіть попри те, що так було лише кілька років, бідність та знущання залишили слід на цій дитині.

— Вона згадувала знущання?

— Вона не вдавалась у подробиці, але сказала, що раніше у стосунках її мами було насильство. Ймовірно, саме тому Емі вибрала таку тему для своєї дипломної. — Він розгріб стос паперів у себе на столі. — Я маю її десь тут. Коли ви подзвонили й сказали, що мова піде про Емі, я подумав, що ви можете захотіти її побачити. — Дістав зшивок і посунув його до Джейн.

— Це Емі написала? — спитала Джейн.

— Це перша чернетка її дипломної роботи про мисткиню Артемізію Джентілескі. Вона була художниця епохи бароко. Робота потребує ще доопрацювання, бо Емі не змогла розкрити важливу подію в житті Артемізії, ймовірно, тому, що вважала надто незручним про неї писати. Але те, що вона вже написала, дуже й дуже добре.

— Що може бути незручного в мистецтвознавстві?

— Я покажу вам одне зображення, що допоможе проілюструвати суть. — Він набрав щось на своєму ноутбуці, а потім розвернув його екраном до них. — Це картина Артемізії. Вона висить у галереї Уффіці у Флоренції. Багато людей вважають її тривожною.

«З вагомої причини». Джейн насупилася на гротескне зображення двох жінок з похмурими обличчями, що притискають наляканого чоловіка до ліжка, поки одна з них жорстоко перерізає йому горло мечем. Кожна деталь, від крові, що струменіє з його шиї, до складок розкішного вбрання людини, що помирає, передана з шокуюче витонченою точністю.

— Це «Юдіф, що вбиває Олоферна», — повідомив Гартгорн.

— Не те, що я б хотіла бачити в себе на стіні, — сказала Джейн.

— Проте, погляньте на цю деталізацію, силу. Холодну лють на обличчі Юдіф! Це портрет жіночої помсти. Це була особиста тема в житті Артемізії.

— Чому?

— В молодості Артемізію зґвалтував її вчитель. У цій картині бачиш її лють, відчуваєш її задоволення від звершення власного правосуддя. Вона прославляє насильство, але це насильство в ім’я справедливості. Саме тому дуже багатьох моїх студенток захоплює Артемізія. Вона породжує жіночі фантазії про покарання чоловіків, які їх скривдили. Це сила для безсилих. — Він закрив ноутбук і подивився на Джейн, ніби вона особливо розуміла, про що він говорив. — Тепер ви розумієте, чим ця тема привабила Емі.

— Силою для безсилих.

— Вічна тема. Жертви дають здачі й перемагають.

— Думаєте, Емі вважала себе жертвою?

— Вона сказала мені, що одна з причин, чому цей твір Артемізії захоплює її, полягає в знущаннях, яких зазнавала її мама від попереднього партнера. Я дізнався, що це було багато років тому, але такі травми відлунюють до кінця вашого життя. І тепер, якщо її переслідують... — Він запнувся, зненацька вражений новою думкою. — Цей наїзд на неї у березні. Чи не пов’язаний він якось з її переслідувачем?

— Ми не знаємо.

— Бо якщо це була не випадковість... — Він подивився на Джейн. — Тоді ця людина намагається її вбити.

28

АНДЖЕЛА

Через вулицю щось відбувається.

Хай як намагаюсь не пхати в це свого носа, попри всі попередження від доньки та поліції Ревіра, я просто не можу ігнорувати те, що бачу неозброєним оком з вікна своєї вітальні: білий фургон знову тут. Фургон, що крутиться моїм районом без жодних очевидних причин. Цього разу він припаркований трохи далі по вулиці, майже просто перед будинком Леопольдів. Учора ввечері я бачила, як він спускався вулицею, рухаючись достатньо повільно, щоб я краєм ока помітила водія — чоловіка з коротким волоссям, що дивився на будинок Ґрінів.

А тепер ось він, припаркований на узбіччі у напрямку до мене.

Не знаю, коли він там опинився. Я не бачила його о п’ятій вечора, коли визирала з вікна, але тепер, о восьмій п’ятнадцять, він стовбичить на узбіччі з вимкненим двигуном та світлом. Припаркована автівка необов’язково має тривожити, але коли водій просто сидить там, щось тут не так. Надворі надто темно, щоб побачити обличчя водія; з цієї відстані він — лише силует у вітровому склі.

Я дзвоню Леопольдам. Слухавку бере Лорелея.

— Той фургон, припаркований під вашим будинком, — кажу я їй.

— Фургон?

— Пам’ятаєш, білий, що постійно крутиться поблизу. Не привертай його увагу! Вимкни світло перед тим, як визирнути з вікна.

— На що я маю дивитися?

— Роздивись водія, і, можливо, ти його впізнаєш, я хочу знати, чому він весь час повертається.

Я чекаю на лінії, а Лорелея вимикає світло і підходить до вікна.