Читаем Послухай мене полностью

— Гадки не маю, хто це, — каже вона. — Зараз спитаю у Ларрі. Гей, Ларрі! — кричить вона.

По телефону я чую, як її чоловік бурчить, заходячи до кімнати.

— Чого це тут вимкнене світло? Що ти робиш?

— Анджела подзвонила сказати, що той білий фургон припаркований біля нас. Ти не знаєш його водія?

Мить тиші. Потім він каже:

— Ні. Та й навіщо це мені?

— Бо він був тут уже тричі цього тижня, — кажу я Лорелеї.

— Анджела каже, що він був тут уже тричі цього тижня. Це здається дивним, чи не так? Ти не думаєш, що він шпигує за кимось поблизу? Можливо, він — приватний детектив чи щось таке.

Знову тиша. Ларрі обдумує це, і я очікую від нього якогось принизливого зауваження про дурних жінок та їхню дурну уяву. Я впевнена, що він так про мене думає, бо справді вважає себе набагато розумнішим за мене. Коли йдеться про скрабл, його правда. Але то лише скрабл.

Це не робить мене неправою з цього конкретного питання.

На свій подив, я чую, як він просто каже:

— Піду-но з’ясую, якого біса він шпигує за мною?

— Що? Ларрі! — гукає його дружина. — Що як він небезпечний?

— Я хочу припинити це тут і зараз, — чую я його останні слова.

Крізь вікно я бачу, як навпроти на ґанку вмикають світло, і Ларрі рішуче виходить зі своїх передніх дверей.

— Агов! — кричить він. — Хто тебе в біса найняв?

Раптом водій одночасно вмикає двигун і фари, фургон зривається з місця і кулею зникає в темряві.

— Дай мені в біса спокій! — горланить Ларрі йому наздогін.

Ну, це неочікувано. Я припускала, що цей фургон був тут, щоб стежити за Ґрінами. Адже це вони поводилися підозріло і; схоже, щось приховували. Тепер я гадаю, чи не була абсолютно неправа. Можливо, це не через Ґрінів.

Можливо, це все через Ларрі Леопольда.

Я не наважуюся говорити про це з Лорелеєю. Після того, як Ларрі повертається до будинку, я кидаюся через вулицю і стукаю у двері Джонаса. Знаю, що він удома, бо бачила його у вікні, де він тягав свої залізяки. Він завжди їх тягає після вечері. Джонас відповідає на мій стукіт, вдягнений у свій звичайний необтяжливий спортивний одяг, з футболкою, прилиплою до шкіри від поту.

— Енджі, крихітко! Ти нарешті готова для цього мартіні?

Я ігнорую його пропозицію і вриваюся до нього.

— Я маю тебе дещо спитати.

— Валяй.

— Це щодо Ларрі Леопольда. Що ти про нього знаєш?

— Ти живеш на цій вулиці довше, ніж я. То й знати маєш більше.

— Так, але ти — чоловік.

— Як мило, що ти помітила.

— Чоловіки діляться одне з одним тим, чим не діляться з жінками.

— Це правда.

— Тож навіщо комусь у білому фургоні шпигувати за Ларрі? Що він міг накоїти?

Джонас глибоко зітхає.

— О, Боже.

— Ти щось знаєш.

— Нічого я не знаю. Нічого, що б міг підтвердити.

— О, заради Бога.

Він вказує на диван.

— Сідай, Енджі. Влаштовуйся зручненько, поки я організую нам трохи регідратації.

Він прямує до кухні, а я сідаю на диван. Крізь вікно, що виходить на мій дім, я помічаю рух у сусідньому будинку. Це моя заклята подруга Аґнес Камінскі стоїть у вікні своєї вітальні, курить сигарету і дивиться просто на мене. Хоч деякі люди можуть вважати мене місцевою нишпоркою, Аґнес поза конкуренцією, і тепер вона, ймовірно, припускає, що між нами з Джонасом щось відбувається. Я не можу звинувачувати її за припущення найгіршого. Сама в такому винна. Я просто махаю їй, щоб вона знала, що я її бачу і мені байдуже, що вона думає. Бути вульгарною менш підозріло, ніж потайливою.

Вона кидає на мене сердитий погляд і відходить від вікна, безумовно, з одним із її звичайних презирливих фиркань.

Із кухні лине веселий передзвін льоду в коктейльному шейкері. О, ні, він збирається поновлювати водний баланс алкоголем, і мені, схоже, доведеться сьорбнути трохи також, якщо я хочу вивідати в нього якусь інформацію. Джонас повертається до вітальні, вправно несучи два повні келихи мартіні, кожен з оливкою, що підстрибує всередині, й простягає один мені.

— Пий до дна, Енджі!

«Один ковточок. Лише один ковточок». Я відпиваю, і, матінко божа, як це добре. Він таки вміє робити мартіні.

— Тож ти хочеш дізнатися щось про Ларрі, — каже він.

— Ти ж розкажеш мені, правда?

— Жодних доказів я не маю. Лише підозри. Не зовсім обґрунтовані, як у нас казали, коли я був «морським котиком».

— Так-так, я знаю.

— Річ утім, що всі чоловіки однакові. Так чи інакше, ми червонокровні. Ми завжди придивляємося до, гм, товару. А іноді не лише придивляємося.

— У Ларрі є коханка?

Джонас закидає оливку до рота й усміхається.

— Бачиш? Мені навіть не довелося тобі казати.

— Але... але як же Лорелея?

Він зітхає.

— Сумно, чи не так? З чим тільки не миряться деякі дружини?

Я осідаю на диванні подушки, на хвилинку приголомшена цією новиною.

— Чому ти така здивована, Енджі?

— Я просто ніколи не... Я маю на увазі, Ларрі Леопольд?

Він знизує плечима.

— Як я сказав, це в чоловічій природі.

Це я мала б знати краще за інших. Адже саме тому розпався мій шлюб — Френк пішов від мене до іншої жінки. Хоча, врешті-решт, те, що він мене покинув, було на краще, бо завдяки цьому я потім зустріла мого любого Вінса.