Читаем Втрачений символ полностью

— Пані директорко! — нарешті озвався Андерсон, жестом вказавши на міцні двері за десять футів попереду. — Ми майже прийшли — йдемо далі?

Нарешті Сато відірвала погляд від Ленґдона і кивнула Андерсону, щоб той відчиняв.

Вони пройшли слідком за шефом поліції у броньовані двері й опинилися у вузькому проході. Ленґдон поглянув ліворуч, а потім — праворуч.

«Та не може бути!»

Він стояв у коридорі, такому довгому, що йому раніше й бачити не доводилося.

Триш Дюн відчула знайомий приплив адреналіну, коли вийшла з яскраво освітленого Куба до непроглядно-темної порожнечі. Щойно з головної брами Центру підтримки зателефонував охоронець і повідомив, що прибув гість Кетрін, лікар Абадон, і його потрібно провести до блоку номер п'ять. Триш визвалася його провести — здебільшого із цікавості. Кетрін майже нічого не сказала про чоловіка, котрий мав невдовзі до них завітати, і це інтригувало. Пітер, вочевидь, глибоко довіряв лікареві Абадону, бо раніше Соломони нікого не запрошували до Куба. Сьогодні це трапилося вперше.

«Сподіваюся, він без проблем пройде крізь темряву, — подумала Триш, крокуючи крізь моторошну чорноту. — Бракувало ще, аби велике цабе, якого запросила Кетрін, впало у паніку від думки про жах, який йому доведеться перетерпіти на шляху до лабораторії. Вперше завжди найважче».

Це «вперше» Триш пережила близько року тому. Вона погодилася працювати у Кетрін, підписала документ про нерозголошення інформації, а потім зі своєю начальницею пішла до Центру техпідтримки, щоб оглянути лабораторію. Дві жінки пройшли Головною вулицею від початку до кінця, поки опинилися біля металевих дверей, позначених «Блок № 5». Хоча Кетрін і намагалася підготувати її, розповівши про віддалене розташування лабораторії, але Триш таки розгубилася, коли перед нею засичали і розчинилися масивні двері блоку.

Порожнеча.

Кетрін переступила поріг, зробила кілька кроків у непроглядну темряву і махнула рукою Триш, щоби та йшла за нею.

— Ти не загубишся, ось побачиш.

Триш уявила, як іде в непроглядній темряві через приміщення з футбольне поле завбільшки, і від самої думки про це її кинуло в піт.

— У нас тут є спеціальна «система наведення», щоб ти не збилася з дороги. — 3 цими словами Кетрін показала на підлогу. — Дуже проста. Можна сказати, примітивна.

Триш примружилася, вдивляючись у тверду бетонну підлогу. Вона не одразу призвичаїлася до темряви, але таки помітила килимову доріжку, прокладену прямою лінією. Цей килим стелився, як рівний шлях, і зникав у темряві.

— Дивися не очима, а ногами, — підказала Кетрін, а потім обернулася і пішла. — Просто йди за мною.

Коли Кетрін зникла у темряві, Триш проковтнула свій страх і пішла слідком. Який жах! Не встигла вона зробити й кількох кроків килимовою доріжкою, як двері позаду засичали і зачинилися, заступивши не лише залишки світла, а навіть сам натяк на нього. Серце Триш несамовито закалатало. Усю свою увагу вона зосередила на тому, щоб постійно відчувати килим під ногами. Сторожко ступаючи, вона примудрилася здолати кілька футів м'якою доріжкою, як раптом її права нога відчула під собою твердий бетон. Перелякавшись, Триш інстинктивно взяла ліворуч і далі почимчикувала обома ногами по доріжці.

З темряви попереду донісся голос Кетрін. Його майже повністю поглинала лунка акустика цієї чорної, позбавленої життя безодні.

— Дивна річ людське тіло, — мовила Кетрін. — Якщо позбавити його одного з чуттів, то його функції перебирають на себе інші чуття, причому майже миттєво. Просто зараз нервові закінчення у твоїх ногах «налаштовуються» на те, щоб стати більш чутливими.

«От і добре», — подумала Триш, знову підправляючи свій курс.

Якийсь час вони йшли мовчки. Триш здалося, що цілу вічність.

— Ще довго? — нарешті озвалася вона.

— Ми пройшли приблизно півшляху, — здавалося, голос Кетрін трохи віддалився.

Триш поквапилася, щосили намагаючись тримати себе в руках, але їй здавалося, що бездонна темрява ось-ось проковтне її. Вона навіть носа свого не бачила.

— Кетрін! А як ти взнаєш, коли нам слід зупинитися?

— Скоро сама побачиш, — відгукнулася Кетрін.

То було рік тому, а цього вечора Триш знову опинилася в тому мороці, але тепер вона йшла у зворотному напрямку, до вестибюля, щоб привести з собою гостя. Раптова зміна структури килима підказала їй, що до виходу лишилося три ярди. Попереджувальна смуга — так назвав цей відрізок Пітер Соломон, палкий прихильник бейсболу. Триш різко зупинилася, витягнула свою картку-ключ, помацала рукою по стіні, шукаючи виступ, і вставила у шпарину картку.

Двері засичали і відчинилися.

Триш примружилася, вдивляючись у привітне світло у коридорі Центру.

«От і слава Богу, знову все минуло добре».

Йдучи безлюдними коридорами, Триш спіймала себе на думці про химерний відредагований файл, який вони витягнули із захищеної мережі. Древній портал? Потаємне підземне сховище? Їй стало цікаво, чи пощастило Маркові Зубіанісу вирахувати, де є цей загадковий документ.