Читаем Страта голодом полностью

В такий самий спосіб він узяв під варту ще шістьох: чотирьох голів десятихаток і двох – п'ятихаток. Серед них виявився і керівник нашої п'ятихатки, що ото так ревно затягував нас до колгоспу.

Коли пролунало останнє прізвище, двері широко розчахнулися і на порозі став гепеушник з гвинтівкою за плечима. Тільки-но «товариш Хижняк» дочитав список, до арештованих керівників підійшов виконавець і показав їм на двері. Вони все ще проходили вервечкою повз стіл президії, як «товариш уповноважений» докурив свою цигарку й підвівся виходити. «Товариш Цейтлін» подався за ним слідом, полишивши закриття зборів на «товариша Хижняка», що той хутенько й зробив.

А коли ми вийшли надвір, то ще побачили, як двоє саней зникали в темряві зимової ночі. На перших везли заарештованих наших керівників, другими їхало начальство. Вранці ми дізналися, що такі самі арешти проведено й на інших кутках по всьому селу. В кожній стохатці арештували по п'ять-сім чоловік. А оскільки всіх стохаток налічувалося вісім, то виходило, що з села за одну ніч забрано понад п'ятдесят душ.

Хоч ми й не співчували більшості арештованих, однак і тішитись їхнім нещастям ніхто не тішився. Цих людей просто віддали на поталу, як жертовних баранів. Це всім було зрозуміло. Але чи це означало кінець усіх чисток? Кому випаде стати наступним у списку?

Ніхто не міг передбачити того, що трапилося далі. Більш як півмісяця минуло без жодних зборів. І з кожним новим днем, прожитим без зборів, більшало чуток, які суперечили одна одній. Дехто казав, що партія та уряд відмовилися від політики колективізації і що селян тепер уже не чіпатимуть. Інші переказували, що «товариш Цейтлін» поїхав аж у столицю по нові вказівки. Ще інші твердили, що власті дали нам спокій на той час, поки набудують нових в'язниць і таборів для тих, хто й далі відмовлятиметься вступати до колгоспів.

У селі не стало найзапекліших комуністичних активістів і взагалі начальства. «Товариша Цейтліна», як з'ясувалося, і справді викликали, тільки до райцентру, але куди ділися Хижняк, Хоменко та інші, подібні до них, ніхто не знав. Після останніх зборів їх у селі не бачено. Було ясно як день, що йшлося до чогось дуже важливого.

Подейкували, що сам Сталін недавно щось таке написав і промовив на захист селян. У своїй статті «Запаморочення від успіхів» він розкритикував низових партійних начальничків та активістів за надмірну запопадливість у проведенні колективізації. Ходили чутки, що він наказав сповільнити темпи колективізації і навіть дозволив виписуватись назад з колгоспів, коли хто того волів. Важко було повірити таким балачкам, бо ось же не так і давно нам казали на зборах, що Сталін вирішив завершити програму примусової колективізації до Першого травня, хоч би яких довелося при цьому принести людських та матеріяльних жертв. Знали ми й те, що це ж Сталін проголосив ліквідацію куркульства як кляси. Відповідно до цієї лінії уряд прийняв закон, що управнював виганяти куркулів з їхніх сіл і спроваджувати на заслання. То чи могло ж таке бути, щоб він так швидко змінив думку?

Знаходилося в селі чимало й таких, які не вірили жодним чуткам і сподівалися тільки гіршого. Однак загальна ненависть до колективізації та партійних посіпак була така велика, що більшість людей радо дурила себе і приймала ті поголоски за чисту правду. У цілому ж ця невідь звідки поширювана вістка викликала в селян страх і роздратовання.

– Куди ці зарізяки подівалися? – питали люди одне в одного, а то й так вигукували: – Аби ж тільки нам допастися до цих клятих зарізяк! – Або: – Забираймо свої коні й корови назад з цього клятого колгоспу!

Раніше то й писнути чогось подібного не сміли, а це почали так висловлюватись майже на кожному кроці. Селяни готові були боротися за своє добро і навіть убивати, як припече. І справді, через кілька днів ми побачили дві пожежі оподаль на протилежному кінці села. Пізніше ми дізналися, що то було спалено дотла штаб сьомої стохатки. Далі пішли новини про напади селян на хати активістів та сільського начальства. Казали також, що хтось пробував підпалити сільраду, що побито вікна в сільському клюбі, що перерізали телефонну лінію до райцентру і що при цьому зникло більш ніж кілометр дроту.

Аж нарешті однієї ночі сталося і перше вбивство: хтось зробив засідку на «товариша Юду» і забив його на смерть. Допитливий, як усі підлітки, я збігав туди, де знайшли його тіло. Воно ще було там. Забитий лежав у неглибокому рівчаку над головною сільською вулицею. Його священицька борода була обсмалена, а обличчя сильно попалене. Попівська ряса, яку він носив до останку, десь уже поділася. На грудях у нього виднів клапоть газетного паперу з написом великими карлючкуватими літерами:

«СОБАЦІ СОБАЧА СМЕРТЬ!»