Читаем Страта голодом полностью

Представник райпарткому прочистив горлянку:

– Товаришу, приступайте до порядку денного без зайвих формальностей, – наказав він сільрадівцеві, який тепер мав вести збори сам, без обраного голови та секретаря. Сільрадівець так і зробив. Завагавшись на мить, він оголосив, що слово має «товариш представник райпарткому». А той уже прямував до трибуни.

Як мовилося вже, цей «товариш представник» був стороннім у нашому селі. Ми не знали ні хто він, ні ким працює. Видно тільки було, що він не один з нас, селян, але також і не робітник. Це був явний городянин, як і всі інші, заїжджі до нашого села: чисто поголений, добре вгодований, пристойно, як на мої тодішні уявлення, одягнений. Неважко було помітити, що він обурювався на нас, неначе це ми завинили, що він застряг у нашому селі. Коли він став за трибуною, підняв голову й почав промовляти, я зміг краще роздивитись його фізіономію. Я побачив, що в нього був чималий ніс і характерний рот з тонкими губами, якими він безнастану ворушив, немов дожовуючи якусь смаковину.

Судячи з агресивної тактики, до якої «товариш представник» наприпочатку вдався, ми не сподівалися почути в його промові нічого приємного для себе. Аж ні! Як тільки він заговорив, ми просто власним вухам не повірили! Чи ж це той самий чоловік, що ото так озивався до нас кілька хвилин тому? Ну й дивовижа! Він перемінився цілковито, як той хамелеон. І голос у нього зробився оксамитовий та теплий, і манера триматись поскромнішала – він навіть час від часу всміхався до нас.

Спершу він говорив такими абстрактними словами, що нам важко було второпати його. Загально кажучи, наскільки я тепер пригадую, то було щось на тему недосконалости людини як такої, легко здатної і помилятися. Кілька разів він повторював аксіоми, що, мовляв, людині властиво помилятись та що вік живи – вік учись. Він закликав нас ставитися з розумінням до тих, які помилились, і виявляти великодушність до тих, хто її потребує. Усе це звучало чисто як церковна проповідь, і потроху ми почали здогадуватись, до чого йдеться. Чим довше він говорив, тим усе більше ми переконувалися, що ті чутки про Сталінову статтю були таки правдиві. Невдовзі і сам він сказав нам це.

– Чимало важливих подій сталося нещодавно, – мовив він далі. – Деякі з них добрі, а деякі й не дуже.

По цьому він почав розлогий виклад про недавні добрі події, повторюючи фрази, що їх ми вже знали напам'ять. А потім, перевівши голос у нижчий регістр, заходився викривати те, що він назвав «не дуже добрим». Оце тут він уперше згадав ім'я Сталіна і його статтю «Запаморочення від успіхів». Власне, він просто ознаймив нам, що зараз її прочитає, і так і зробив. Читав він її повільно, слово по слову, немов боявся, щоб не пропустити жодного речення.

Слухаючи Сталінову статтю, ми дізналися, що колективізація пройшла надзвичайно успішно; що більш ніж п'ятдесят відсотків селян у Радянському Союзі колективізувалися. Це означало, що п'ятирічний плян колективізації сільського господарства було перевиконано вдвоє. Але далі, на наш подив, ми почули, що всі ці успіхи ніякі не успіхи, оскільки досягнуто їх коштом викривлення партійної лінії, коли порушувалася засада добровільної колективізації і застосовувалися методи примусу. Внаслідок цього подекуди до розряду куркулів потрапили середняки, а то й незаможники. Партійні працівники на місцях вживали щодо них брутальних і навіть кримінальних заходів. Селян тероризували грабунками, конфіскацією власности, арештами. Мали місце випадки примусового усуспільнення житлових приміщень і дрібної живности, як от кіз, овець, свиней та свійської птиці. Через такі здирства дискредитувалася сама ідея колгоспного ладу, і в селян пропала всяка охота вступати до колективних господарств.

Ми слухали ці слова з неабиякою увагою, бо ж усе наше існування залежало від них. Ані одна душа не сміла ворухнутись чи бодай звук вимовити.

Нарешті представник райпарткому дочитав статтю до кінця. Не глянувши на нас, він витяг носовика й почав витирати піт з чола. Робив він це повільно, ніби намагаючись виграти час чи надуматись, що робити далі. Так і не обдарувавши нас ані поглядом, він оголосив, що зараз зачитає постанову Центрального Комітету Всесоюзної Комуністичної Партії (більшовиків). Пізніше я встановив, що цей документ був надрукований у газеті «Правда» 15 березня 1930 року. З нього ми довідалися, що партія вирішила покінчити з примусовими методами колективізації, припинити усуспільнення селянських жител та дрібних свійських тварин і провести розслідування здійснюваних методів розкуркулювання.