– Встань, репана мужичко! Я навчу тебе, як зустрічати представника більшовицької партії і радянської влади!

Мама, певно, готова була до такого вибуху, бо я не помітив ніякого подиву в неї на обличчі. Вона поволі звелася на ноги. Але в кутиках її очей я помітив сльози. Образа таки допекла маму.

Пропаґандист сів на місце «товариша Хижняка» і схрестив ноги під столом, а нас так і залишив стояти. Повільно й наче задумливо запалив він дорогу цигарку з цигарнички і холодно видивився на нас. Далі витяг револьвера з кобури й поклав на столі перед собою.

– Ну, добре, – сказав він, презирливо змірявши нас поглядом. – Так чого вам треба?

Такого питання ми не сподівалися, бо нам таки нічого не треба було від нього.

– Оце я й хотіла б спитати у вас, – відповіла мама. – Як ви мене сюди викликали, то я гадаю, що ви мені скажете, чого вам від мене треба.

Він скочив на ноги.

– А ти не знаєш, чого тебе сюди покликали? – гаркнув він.

– А звідки мені знати? – відказала мама.

Його гнів перейшов у лють. Він щосили гепнув кулаком по столу, так що аж револьвер підскочив від удару і приземлився на підлозі. Пропаґандист хутко підхопив наган, скинув оком, чи цілий він, і наставив його на маму.

– Я вб'ю тебе! – гаркнув він мов у нестямі.

Але нас це якось не здивувало й не злякало, можливо тому, що за останні місяці ми пережили чимало всілякого жахіття і вже збайдужіли до нових погроз.

А пропаґандист якусь мить, здавалося, не знав, що робити з наганом, націленим на маму. Зрештою він одвів трохи руку вниз і пальнув з револьвера долі. Це його наче заспокоїло. Ні слова не кажучи, він зайшов за стіл і сів там, де й раніше сидів. З хвилину він помовчав, а тоді запалив нову цигарку і знову почав розпитувати про те саме.

Раптом двері розчахнулися навстіж і в кімнату вбіг мій менший брат. Захеканий, насилу вимовляючи слово по слову, він сказав, що до нас у хату вдерлася хлібна комісія і забрала всі харчі, які тільки познаходила. Не зважаючи на пропаґандиста, що, звісно, хотів нас затримати, ми щодуху гайнули додому, але спізнилися. Коли ми добігли до хати, члени комісії вже кінчали вантажити на воза наші мішки з зерном та іншими харчовими припасами. Небагато того всього було, однак нам трьом вистачило б прохарчуватись до нового врожаю. А біля порога стояв «товариш Хижняк» – бавився своїм наганом у руці й посміхався. Це розсяяне обличчя було доказом, що йому вдалося перехитрити нас.

Отак ми залишилися без хліба й без нічого, коли не лічити дещиці картоплі та буряків, прикопаних на зиму в ямі. А до нового врожаю ще треба було чекати зо три місяці. І нізвідки інде ми не могли сподіватись на підмогу з харчами.

За кілька годин по тому, як комісія слідом за возом з нашим зерном та іншими припасами забралася з двору, до нас заявився голова десятихатки. Він сказав, що коли б ми були вступили до колгоспу раніш, то нічого цього не було б, адже ми не куркулі, то й дотягли б до жнив із хлібом.

– Ага, ледь не забув, – докинув він у кінці, вже ставши на порозі. – Членам колгоспу платять за роботу харчами. – Кажучи це, він дививсь собі на ноги, ніби соромився власних слів. – Так ото ви ще маєте нагоду спастися, коли вступите до колгоспу.

І правду сказав чоловік: у нас не лишалося ніякого іншого вибору.

Того вечора ми не розмовляли багато. А комісія, немов би вгадавши наш рішенець, розбудила нас серед ночі. Очолював її пропаґандист, – той самий, що шкуляв нам допитами напередодні. Без усяких вступних околясів він запитав маму, чи згодна вона записатись до колгоспу. Вона сказала, що так, згодна. Тоді він присів до столу під нашими іконами і написав за неї заяву. У ній, як я пригадую, говорилося десь так: «Оскільки колективна форма господарювання значно прогресивніша за одноосібну і оскільки лише вона забезпечує квітуче й щасливе життя, я добровільно прошу правління сільгоспартілі прийняти мене в члени вашого колективу». І в кінці був підпис.

Оце й усе. Мама мовчки підписалася. Пропаґандист аж світився з радощів, тоді як решта членів комісії стояла в кутку, похнюпившись, наче на похороні.

Наступного дня до нас на подвір'я прийшло кілька чоловік. Нікому нічого не пояснюючи, вони повідмикали стайню та клуню і забрали коня, корову, воза, плуга, борони та інший реманент. Аж тоді, коли наладований віз, запряжений нашим конем та з коровою, прив’язаною ззаду до воза, виїхав з нашого двору, один чоловік таки зайшов у хату. Він повідомив, що нас зареєстровано в колгоспі під нумером 168-м і що у разі чого нам треба буде в майбутньому покликатись на цей нумер.

Отак ми з господарів перетворилися в нумер – нумер 168-й.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Сільрадівський посильний, ходячи від хати до хати, скликав нас на загальні сільські збори, що мали відбутися найближчої неділі ополудні. Другий посильний загадував з'явитися на збори нашої сотки тої ж неділі ввечері.