Нам важко було пойняти віри в те, що ми чули. Знову настало велике замішання. Чи ж правда воно те, що в статті та в постанові мовиться? А що, коли це тільки штучка така, провокація? Аджеж могло й таке бути. Таж оце щойно вчора ці самі партійні активісти чинили всілякі насильства, які тільки знали чи могли вигадати, аби лише загнати нас у колгосп. Нас запевняли, що Центральний Комітет дав наказ будь-якою ціною усуспільнити всіх нас до Першого травня! Не один з наших односельців заплатив життям за спротив цьому несамовитому тискові. Тисячі й тисячі інших затаврували як куркулів, повиганяли з їхніх хат і заслали в далекі концентраційні табори. А більшість із нас вступила до колгоспу тільки тому, що це був єдиний спосіб урятувати життя.

Тепер же ось Центральний Комітет каже нам, що то була помилка, що то місцеві власті винні в таких надмірностях, бо вони перестаралися і викривили партійну лінію. То де ж правда? На кому врешті лежить вина за позбавлення нас волі, за тисячі смертей, за зруйнування всього нашого способу життя?

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Скінчивши читати партійну постанову, «товариш представник» випростався й повільно обвів поглядом приміщення. Потім відпив води й повторив свій попередній жест з носовиком.

Збори завмерли і всі очі збіглися на представникові райпарткому.

– Бувають такі речі, які не так просто пояснити, – почав він спроквола, зазирнувши у свої папери. – А оце, що я вам збираюся сказати, якраз і є така річ.

І він, затинаючись та загикуючись, часто поправляючись на слові, повідомив нас, що ні партія в цілому, ні окремі представники її не відповідають за примусову колективізацію і той терор, що запанував по селах в усій Україні. Ні, комуністичну партію не можна звинувачувати за ці злочини, бо вона ніколи не схвалювала примусу чи насильства.

Це його твердження прозвучало як саркастичний осміх чи дурний дотеп. Та ми вже призвичаїлися сприймати такі вислови спокійно.

– Справжніми винуватцями, – заявив нараз представник партії, – тими, які викривили партійну лінію і принесли так багацько горя вашому селу, були євреї! Так, це їхня робота, а наша рідна більшовицька партія тут ні при чому.

Але то був тільки початок. Повагавшись хвильку, він заходився пояснювати, як ото євреї з покоління в покоління виховувалися в переконанні, що українці – антисеміти і що вони винні в усіх жахливих жорстокостях і насильстві проти єврейського племени. А такого євреї не могли пробачити й забути. І вони знають, як помститись. Ні для кого не секрет, провадив він далі, що євреї, використовуючи партію як трамплін для своїх цілей, пролізли в усі органи влади в центрі й на місцях, особливо в органи безпеки та судочинства. Наше районне ҐПУ, підкреслив він, повністю в їхніх руках. Вони використовують ці офіційні посади у своїх власних інтересах. Комуністична партія, проголосивши політику суцільної колективізації і ліквідації куркульства, довірила місцевим органам і спеціяльним партійним представникам, як от тисячникам, майже необмежену владу. Євреї і скористалися цією владою задля того, щоб помститися на українцях. Вони навмисне перестаралися у викачуванні хліба від селян і спричинили голод в українських селах. Ба й більше того: вони пришпилювали ярлики «куркулів» і «ворогів народу» селянам здебільш без ніяких на те підстав, заганяючи їх до таборів та кидаючи в тюрми.

Ми не могли злегковажити те, що нам розповів цей райпарткомівець. Такі заяви та звинувачення були чимось зовсім небаченим. Такої антиєврейської промови ми ще не чули ні від кого, а тим паче від партійного начальства. Аж тут офіційний представник районної парторганізації відкрито оголошує, що євреї – винуватці в усіх тих страхіттях, які коїлися по селах від початку колективізації. Ми сподівались того, що він намагатиметься обілити партію від її злодіянь. Зрештою, він же сам був партійцем! Але чого звинувачувати євреїв? Таку тактику важко було збагнути. «Товариш Цейтлін», мабуть, був єврейського походження, хоч запевне ми цього не знали. Але він не був гіршим від котрогось іншого партійця чи безпартійного активіста. Крім того, він, як і всі йому подібні, діючи від імени партії, тільки виконував партійні резолюції та настанови. І чого це тільки «товариш Цейтлін» має відповідати за всі насильства, що діялися в нашому селі?

І ще одне: антисемітизм у Радянському Союзі був суворо заборонений на законодавчому рівні. Завдяки саме радянським законам євреї змогли посісти ключові позиції в партії та урядових структурах. Антисемітизм вважався кримінальним злочином. За кожне ледь-ледь зневажливе зауваження чи навіть анекдот, що його можна було кваліфікувати як антиєврейський, належалася тяжка кара. А тут представник райпарткому офіційно пропагує антисемітизм. Чому? Виглядало так, наче він свідомо намагається спровокувати єврейський погром. Що це було? Його власна ініціятива чи партійне доручення?