Читаем Послухай мене полностью

Детектив Ріццолі знову тут. Крізь вікно в передпокої Емі бачила, як вона стоїть біля вхідних дверей, і гадала: чому та прийшла, коли минуло вже кілька тижнів після їхньої останньої розмови. Можливо, їй потрібно прояснити якісь останні деталі, перш ніж справу офіційно закриють, остаточно розставити крапки над «І».

Емі відчинила двері і привітала Джейн усмішкою.

— Не знала, що ви сьогодні заїдете. Так приємно знову вас бачити.

— Я вирішила заїхати подивитися, як ви з мамою почуваєтеся.

— У нас усе чудово, дякуємо вам. Тепер, коли це все скінчилося, ми обидві спимо набагато краще. Будь ласка, заходьте.

— Ваша мама вдома? — спитала Ріццолі, зайшовши всередину.

— Вискочила в магазин, але скоро повернеться. Ви хотіли поговорити з нею?

— Так. І з вами також.

— Ходімо до кухні. Я збиралась заварити чай. Хочете чаю?

— Було б чудово, дякую.

Вони пішли до кухні, й Емі поставила чайник. Мама привчила її до цього дуже давно: вранці пропонуй гостям каву, а ввечері чай. У будь-якому разі ти завжди маєш запропонувати гостеві щось попити. Поки Емі чекала, щоб закипіла вода, вона бачила, як детектив Ріццолі набирає якесь повідомлення, а потім уважно оглядає кухню. Вона ніби бачила її вперше, хоч це безумовно був не перший візит Ріццолі до їхнього будинку. Можливо, вона просто захоплювалась двостулковим холодильником з нержавіючої сталі чи плитою на шість конфорок — обладнанням, яким дуже пишалася її мама.

— А вона любить готувати, чи не так? Ваша мама.

— Вона готує все сама. Це предмет її гордості, — сказала Емі, відкриваючи пластиковий контейнер із Джуліанниними лимонними паличками.

— Як вона навчилась готувати?

— Не знаю. Вона просто завжди це робила. Саме цим заробляла на життя, коли я була маленька. Працювала у ресторанах, кав’ярнях.

— Я чула, що саме там вона познайомилася з доктором Антрімом. У кав’ярні навпроти лікарні.

Емі засміялась.

— Я тисячу разів чула цю історію.

— Це було одразу після того, як ви переїхали до Бостона?

— Мені було дев’ять років. Ми тоді жили у жахливій маленькій квартирці в передмісті. Потім мама познайомилася з татом, і все змінилося. — Емі виклала лимонні палички на гарну порцелянову тарілку і принесла її на стіл. «Презентація — половина привабливості», — завжди казала її мама.

— А де ви з мамою жили раніше? До Бостона?

— У багатьох різних місцях. Вустері. На півночі штату Нью-Йорк.

— І Вермонті. Ви там народилися, чи не так?

— Ну, так далеко назад я не пам’ятаю.

— Ви пам’ятаєте, як жили в штаті Мен?

— Ми там ніколи не жили. — Емі поклала ложкою в заварник листя улуну, залила гарячою водою і залишила настоюватися.

— Але ви там бували.

— Одного разу, у відпустці. Тато хотів побачити маяки, а весь тиждень лив дощ. Більше ми туди не їздили.

Якусь мить вони сиділи за столом під цокання кухонного годинника, поки настоювався чай. З усією цією розмовою ні про що здавалось, що вони просто вбивають час, і детектив Ріццолі, мабуть, справді приїхала побачитися з Джуліанною. Чай був ще не зовсім готовий, але Емі все одно налила його у дві чашки, присунула одну своїй гості і піднесла свою до губ.

— Перш ніж ви відіп’єте чаю, мені потрібно взяти у вас мазок з рота, — сказала Джейн.

Емі відставила чашку і насупилася, коли Ріццолі дістала з кишені спеціальний тампон і зняла з нього ковпачок.

— Навіщо? Для чого це?

— Це просто для виключення можливих підозрюваних. На ножі знайшли кров більш ніж однієї людини, і лабораторії потрібна ДНК усіх, хто був у будиночку.

— Але ж ви знаєте, що моя мама порізалася того вечора. Тож на ножі мала бути її кров.

— Нам потрібна також ваша ДНК. Просто щоб закрити справу. Такий порядок.

— Гаразд, — нарешті сказала Емі.

Ріццолі взяла зразок, закрила тампон ковпачком і сунула його назад у кишеню.

— Тепер розкажіть мені, як ви почуваєтеся, Емі. Мабуть, для вас це були важкі кілька тижнів. Коли вас переслідувала ця людина.

Емі тішилася теплом своєї чашки.

— Зі мною все гаразд.

— Справді? Бо було б нормально мати якийсь ПТСР.

— Мені снилися жахи, — визнала Емі. — Тато каже, що найкраще, що я можу зробити, це залишатися зайнятою. Повернутись до навчання, отримати диплом. — Вона сумно засміялась. — Навіть якщо мама хоче, щоб я вічно залишалася вдома з нею.

— Вона завжди вас так захищала?

— Завжди, — усміхнулася Емі. — Перш ніж вона познайомилася з татом, ми були з нею лише вдвох. Я пам’ятаю, як ми часто співали в машині цю пісню: «Ми з тобою проти світу».

— Як далеко в минуле ви пам’ятаєте?

Це запитання змусило Емі замовкнути. Розмова раптом змінилася, набувши нового напрямку, що її спантеличував. Вона почувалася незручно під пильним поглядом Ріццолі, яка неначе ловила кожне її слово. Це більше не здавалося звичайними теревенями за чаєм; а починало нагадувати допит.

— Чому ви ставите всі ці запитання?

— Бо я все ще намагаюсь зрозуміти мотиви Джеймса Крейтона. Чому він переслідував вас? Що робило вас для нього такою особливою, і коли він побачив вас уперше?

— На кладовищі.