Читаем Послухай мене полностью

— Чи не було це раніше? Чи можливо, що коли ви були маленька, Джеймс Крейтон знав вашу маму?

— Ні, вона б сказала мені про це. — Емі відпила чаю, але той уже охолов. Вона помітила, що Ріццолі свого навіть не торкнулась, а просто сиділа там, стежачи за нею.

— Розкажіть мені про вашого батька, Емі. Не доктора Антріма, а справжнього батька.

— Навіщо?

— Це важливо.

— Я намагаюсь не думати про нього. Взагалі.

— Але ж ви маєте пам’ятати його. Коли ваша мама вийшла заміж за Майка, вам було вже десять років. Я бачила весільне фото в кабінеті доктора Антріма. Ви були дівчинкою, що кидає пелюстки квітів під ноги молодим.

Емі кивнула.

— Вони одружилися на Ліхтарному озері.

— А ваш справжній батько?

— Як на мене, Майк Антрім — мій єдиний батько.

— Але була ще одна людина, на ім’я Брюс Флеґлер. Тесля, що працював на випадкових роботах, переїжджав з містечка до містечка, лагодив столи, ремонтував кухні.

— І як Брюс з усім цим пов’язаний?

— То ви все ж таки пам’ятаєте його ім’я.

— Намагаюсь забути. — Емі різко зірвалася на ноги і схопила свій мобільний з кухонної стійки. — Я напишу мамі, щоб вона прийшла додому просто зараз. Вона точно зможе відповісти на ваші запитання.

— Мені потрібно знати, що пам’ятаєте ви.

— Я не хочу! Він був жахливий.

— Ваша мама казала, що вам було вісім років, коли вона з ним порвала. Це вже достатній вік, щоб пам’ятати багато деталей.

— Так, я була достатньо велика, щоб пам’ятати, як він її бив. Я пам’ятаю, як вона заштовхувала мене в спальню, щоб уберегти від нього.

— Що сталося з Брюсом Флеґлером?

— Спитайте мою маму.

— А ви не знаєте?

Емі сіла й подивилася на Джейн через стіл.

— Що я добре пам’ятаю, то це день, коли ми пішли від нього. Запхали свій одяг у валізу і застрибнули в машину. Мама сказала мені, що все буде гаразд, що нас чекає велика пригода, лише нас удвох. Достатньо далеко звідти, щоб він ніколи нас не знайшов, і ми б ніколи більше не боялися.

— Де він зараз?

— Мені байдуже. Навіщо це вам?

— Мені потрібно його знайти, Емі.

— Навіщо?

— Бо я вважаю, що дев’ятнадцять років тому він убив одну жінку. Задушив її в неї вдома і забрав її трирічну доньку. Він має сісти до в’язниці.

Телефон Емі дзенькнув. Вона побачила повідомлення від мами.

— Ваша мама знає, що зробив Брюс? Чи не тому вона його покинула?

Емі відстукала відповідь і відклала телефон.

— Чи знає вона, що жила з убивцею? — спитала Джейн.

Вони обидві почули звук обертання ключа у вхідних дверях, і Емі підхопилася.

— Вона повернулася. Чому б вам не спитати її саму?

Джуліанна пройшла до кухні з пакетом продуктів у супроводі аромату свіжого базиліку. Поставила пакет на стійку, і там дзенькнули скляні пляшки. Жінка осяяла Джейн усмішкою.

— Детективе Ріццолі, якби я знала, що ви заїдете, то поспішила б додому раніше.

— Ми з Емі просто розмовляли, — сказала Ріццолі.

— Вона взяла в мене мазок з рота, мамо, — сказала Емі.

— В Емі? — Джуліанна насупилася. — Навіщо? Тепер, коли цей жах скінчився...

— Ви так думаєте? Що він скінчився?

Якусь мить Джуліанна змірювала Ріццолі поглядом, і Емі не сподобалось довге мовчання після цього. Їй не сподобалось, як усмішка її мами зникла. Обличчя Джуліанни тепер було неможливо прочитати, — порожня маска, яку Емі вже бачила раніше, і вона знала, що це означає.

— Мені буде потрібен мазок з вашого рота також, пані Антрім.

— Але ви вже знаєте, що на ножі була моя кров. Ви бачили поріз у мене на руці того вечора. Я отримала його, коли захищала свою доньку. Билася з цією людиною.

— Його звали Джеймс Крейтон.

— Хай там як його звали!

— Я впевнена, що ви знали його ім’я, пані Антрім. Ви також знали, чому його так цікавила ваша донька. Він мав для цього всі причини.

— Не знаю, про що ви говорите.

— Розкажіть мені про біологічного батька Емі. Я вважаю, його звали Брюс Флеґлер.

— Ми не називаємо це ім’я. Ніколи.

— Чому ні?

— Бо він був помилкою. Найбільшою помилкою мого життя. Коли я зустріла його, мені було сімнадцять. Знадобилось десять довгих років, щоб нарешті піти від нього.

— Де Брюс зараз?

— Гадки не маю. Ймовірно, б’є якусь іншу бідолашну жінку. Якби я не пішла від нього, то вже була б мертва. Можливо Емі також.

— Ви на все готові заради Емі, чи не так?

— Авжеж, — Джуліанна подивилася на Емі. — Вона ж моя донька.

— Але я так не думаю, пані Антрім.

Емі поперемінно дивилася на обох жінок, не впевнена, що робити. Що казати. Мама застигла, але на її обличчі не було жодного натяку на паніку.

— Емі, — сказала Джуліанна спокійно, — будь ласка, сходи нагору до моєї спальні. Принеси сюди наш старий фотоальбом. Той, що з твоїми дитячими фото та свідоцтвом про народження. Він у шафі, на верхній полиці. І принеси мені паспорт. Він у шухляді мого комоду.

— Мамо?

— Йди, люба. Це просто непорозуміння. Усе буде гаразд.