Читаем Послухай мене полностью

— Камінскі, — відповідаю я, сподіваючись, що там справді не зупинився ніхто на прізвище Камінскі.

Він кидає погляд на водія фургону.

— Їдь туди. Перевір.

«І це буде кінець гри», — думаю я. Скоро він виявить, що я блефувала, і жінки, на яку вони полюють, там немає. Я не можу вигадати більше нічого, що б сказати чи зробити для свого порятунку. Лише думаю про людей, яких люблю і ніколи вже не побачу.

Водій залазить у фургон і виїжджає зі складу. «Пів години, година максимум», — думаю я. Цього буде цілком достатньо, щоб розкрити мене як брехуху. Я зиркаю навколо, шукаючи шляхи порятунку. Бачу будівельну техніку (цементовоз, землерийну машину), але там немає іншого виходу, крім відчинених розсувних дверей, які тепер блокують ці люди.

Велика людина підтягує якийсь ящик і сідає. Він дивиться на кісточки своїх пальців і струшує рукою. Цей гівнюк забився, коли мене бив. Це добре. Він дивиться на годинник, чухає носа — звичайні жести звичайної на вигляд людини. Він не видається монстром, але є ним, і я думаю про те, яка Ніна смілива повстати проти нього. Згадую її нервове обличчя і записку, яку вона залишила в мене на ґанку з проханням дати їм спокій. Весь цей час я думала, що вона боїться свого чоловіка, а насправді вона боялася цих людей.

Я здригаюся від звуку дзвінка його мобільного. Він дістає його з кишені й каже: «Так?».

Ось і кінець. Зараз він почує, що у «Колоннейді» не зареєстровано ніяких Камінскі. Зрозуміє, що я брехала.

«Хто це? — гарикає він. — Звідки у вас цей номер?»

Гуркіт двигуна змушує обох чоловіків розвернутися до відчинених розсувних дверей, крізь які на склад влітає чорний джип. Він з виском зупиняється лише за кілька дюймів від них.

«Це мій шанс». Можливо, єдиний шанс. Я ним користуюсь.

Я заблокована від втечі крізь розсувні двері, тож просковзую за перший джип і стрілою кидаюся до цементовозу.

— Якого біса? — кричить велика людина.

Я ховаюсь за цементовозом, тому не бачу, що відбувається, але чую, як із виском зупиняються інші шини, коли до приміщення влітають ще автівки. Чую крики й тупіт чобіт, що приземляються на бетон.

І стрілянину. О Господи, це бандитські розбірки. А я — у самісінькій гущі.

Пробираюся далі на склад і пірнаю під землерийну машину. Вони надто зайняті боротьбою за власне життя; можливо, вони взагалі забудуть, що я тут. І після того, як закінчать стріляти одне в одного, після всіх цих трупів, я зможу тихенько дістатися виходу й вислизнути. Втекти від цієї бійні. Я згортаюсь у клубок, прикриваю голову і подумки повторюю мантру; «Вони мене не побачать. Я невидимка. Я невидимка».

Мої руки так щільно охоплюють голову, що я не одразу усвідомлюю: стрілянина припинилась. Ніхто більше не кричить. Наче черепаха, що повільно визирає зі свого панциру, я обережно висовую голову і чую...

Тишу.

Ні, не зовсім. Наближаються кроки. З-під землерийної машини я бачу пару черевиків, що зупиняються просто біля місця, де я ховаюся. Чорних високих черевиків, вузьких, стоптаних і на диво знайомих.

— Мамо?

Раптом до мене під землерийну машину зазирає обличчя Джейн. Ми дивимося одна на одну, і якусь мить я думаю, що в мене галюцинації. Як це можливо? Сюди чарівним чином прибула моя неймовірна, нестримна донька. Вона прийшла мене врятувати.

— Агов, з тобою все гаразд? — питає вона.

Я виповзаю з-під землерийки і хапаю її в обійми. Не пригадую, коли я востаннє обіймала свою доньку так сильно. Роки й роки тому, коли вона була ще маленькою дівчинкою, і я могла підхопити її на руки. Зараз вона для цього вже завелика, але я все одно намагаюсь, і коли її підбори відриваються від підлоги, я чую її сміх.

— Годі, ма!

Я звикла бути тією, хто приходив її врятувати, хто заклеював їй обідрані коліна і збивав температуру. Тепер вона рятує мене, і я ще ніколи не була така вдячна долі, що маю таку дівчинку, таку донечку.

— Ма. — Вона відсовується й дивиться на моє побите обличчя. — Що вони в біса з тобою зробили?

— Трохи відбуцкали. Але зі мною все гаразд.

Вона розвертається й кричить:

— Ґрілі! Я знайшла її!

— Хто такий Ґрілі? — питаю я.

Потім я бачу, як він прямує до нас — чоловік, якого я раніше знала як Метью Ґріна. Він оглядає мене згори донизу, холодно оцінюючи мої ушкодження. — Думаєте, вам потрібна швидка, пані Ріццолі? — питає він.

— Я просто хочу додому, — кажу йому.

— Я подумав, що ви так і скажете. Хай ваша донька відвезе вас додому і допоможе вам отямитись. А потім нам із вами потрібно буде поговорити. — Він розвертається, щоб піти.

— Про Ніну? — питаю я.

Він зупиняється. Розвертається назад обличчям до мене.

— Що ви про неї знаєте?

— Я знаю, що вона збирається свідчити проти нього. Я знаю, що якщо він колись її знайде, вона загине. Я знаю, що він має свою людину в поліції Ревіра, яка зливає йому інформацію, тож ви краще розберіться з цим. І один із його людей просто зараз шукає її в готелі «Колоннейд».

Якусь мить він оцінює мене, ніби бачить (справді бачить) уперше. Кутик його рота вигинається вгору.