В Емі тремтіли ноги. Вона вийшла з кухні і піднялася сходами до батьківської спальні. Одразу пройшла до маминої шафи і потягнулася по стос фотоальбомів на полиці. Поклала їх на ліжко і знайшли альбом, який просила її мама. Емі знала, що це був той самий, бо йому було вже більше десяти років, і палітурка почала кришитися, але вона відкрила обкладинку, просто щоб переконатися. На першій сторінці була світлина молодої Джуліанни, що стояла під дубом, колишучи на руках своє чорняве немовля. Навпроти цієї світлини під обкладинкою було свідоцтво про народження Емі Веллман, народженої у штаті Вермонт, вагою два кілограми чотириста тридцять грамів. Рядок для імені батька був порожній. Вона закрила альбом і якусь мить посиділа на ліжку, думаючи про те, що буде далі. Що зробить її мама, що має зробити вона.

Емі перетнула кімнату до маминого комоду і висунула верхню шухляду. Відсунула акуратно складені шовкові шалики і потягнулась за тим, що попросила принести її мама.

39

ДЖЕЙН

— Вона не знає, правда? — спитала Джейн. — Хто був її справжній батько.

Дві жінки сиділи й дивились одна на одну через кухонний стіл, чайник, чашки та тарілку з лимонними паличками, розставлені між ними. Така-от спокійна й домашня обстановка для допиту.

— Я покажу вам її свідоцтво про народження, — сказала Джуліанна. — Покажу вам фотографії, де я тримаю її на руках одразу після того, як вона народилася, а фотографії не брешуть. Я доведу, що я — мама Емі.

— Я впевнена, що фотографії справжні, пані Антрім. І впевнена, що ви — справді мама Емі. — Джейн зробила павзу, зосередивши погляд на Джуліанні. — Але справжня Емі мертва. Чи не так?

Джуліанна завмерла. Джейн майже бачила крихітні тріщинки, що почали прорізатися у масці, яку ця жінка так дбайливо підтримувала.

— Як померла ваша справжня донька? — тихо спитала Джейн.

— Вона і є моя донька.

— Але вона — не Емі. Рештки вашої доньки (справжньої Емі) знайшли два роки тому в національному парку в Мені. Це було неподалік того місця, де ви колись жили зі своїм хлопцем Брюсом Флеґлером. Теслею, що допомагав ремонтувати кухню професорки Елоїзи Крейтон. Брюс мав довгу історію домашнього насильства, і ми знаємо, що він бив вас. Так померла маленька Емі? Він убив її?

Джуліанна нічого не казала.

— Поліція не знала, кому належали ті кістки. Для них це була просто невідома дівчинка, залишена у неглибокій могилі між дерев. Але тепер ми знаємо, що в неї було ім’я: Емі. Я не уявляю, як це, мабуть, було для вас жахливо — втратити цю маленьку дівчинку. Знати, що ви вже ніколи не триматимете її на руках знову. Після такого я навіть можу уявити, що вам не хотілось жити.

— Він сказав, що це був нещасний випадок, — прошепотіла Джуліанна. — Він сказав, що вона впала зі сходів. Я так і не дізналась, як було насправді... — Вона зробила глибокий вдих і визирнула з вікна, ніби подумки дивлячись назад у той день. У ту мить втрати. — Я справді хотіла померти. Я намагалась померти.

— Чому ви не пішли в поліцію?

— Я мала. Але того вечора він приніс її додому. Вона була така маленька, така налякана. Я була їй потрібна.

— Він приніс вам іншу маленьку Емі, щоб вас заспокоїти. Заміну тій Емі, яку він зламав. Саме тому ви так і не заявили в поліцію. Ви дали йому алібі на ту ніч, коли він її викрав, і все заради того, щоб ви могли залишити свою нову маленьку дівчинку. Але вона не була ваша. Брюс колись розповідав вам, як він убив її маму? Як стискав руками її горло?

— Він сказав, що запанікував. Сказав, що коли дитина закричала, її мама прокинулась, і все, що він міг зробити, було…

— Задушити її єдиною зброю, яку він мав. Власними руками.

— Я не знаю, як це сталося! Я лише знала, що цій маленькій дівчинці була потрібна моя любов. Турбота. Знадобився час, щоб вона забула ту іншу жінку, але згодом вона це зробила. Вона привчилася любити мене. Призвичаїлася, що я — її мама.

— У неї ще був батько, Джуліанно. Батько, який також любив її і ніколи не припиняв шукати. Тож ви з Брюсом спакували речі й поїхали з Мену. Ви змінили прізвища, переїхали до Массачусетсу, до Нью-Гемпширу і нарешті на північ Нью-Йорку. Там ви спромоглися піти від нього. Взяли вашу маленьку дівчинку і переїхали до Бостона, і тут, уперше в вашому житті, все нарешті пішло для вас правильно. Ви вийшли заміж за гідного чоловіка. Оселилися в цьому чудовому будинку. Усе було ідеально — допоки Емі не збила машина. Це абсолютно випадкова невдача привела її до лікарні. І це все змінило.

Обличчя Джуліанни не виказувало жодного нервового тіку, в її очах не видно було жодного проблиску паніки, і Джейн раптом подумала: а чи не зрозуміла вона все не так? Чи не витягне Джуліанна звідкись доказ власної невинуватості?

«Ні, я зрозуміла все правильно. Я знаю, що це так».