Читаем Послухай мене полностью

Якщо я скажу їм правду, що гадки не маю, тоді стану їм непотрібна. Допоки вони думатимуть, що я знаю щось цінне, я буду жива. Вони можуть зламати мені кілька кісток і вирвати нігті, але не вб’ють мене. А це добра новина, як я собі думаю.

Удару я не бачу. Він б’є мене так швидко, так неочікувано, що я не маю жодних шансів згрупуватися. Кулак врізається мені в щоку, і я відлітаю вбік із мерехтінням світла в очах. Коли можу зосередитися знову, я бачу, як він нависає наді мною, глузливо кривлячи губи.

— А ти не застара вже для такої роботи, жіночко? — питає він.

— А ти? — Ці слова злітають мені з губ, перш ніж я встигаю себе зупинити, і я зіщулююсь, коли він замахується для нового удару. Але потім він зупиняється й опускає кулак.

— Можливо, ми неправильно почали, — каже він. Хапає мене за руку і ставить знову на ноги. — Знаєш, невеличка співпраця з твого боку набагато полегшить ситуацію. Вона навіть може окупитися для тебе, в грошовому сенсі. Навряд чи державна пенсія варта того, щоб нею хвалитися.

Я обережно торкаюсь щоки, куди він ударив. Крові немає, але я відчуваю, що тканини вже набрякають. Синець буде величезний. Якщо я до того доживу.

— Розкажи мені, куди ви перевезли Ніну, — каже він.

Знову ми повертаємось до цієї таємничої Ніни. Я не можу собі дозволити дати йому зрозуміти, що гадки не маю, хто вона. Я маю блефувати й шукати спосіб вибратися з цього.

— Ніна не хоче, щоб її знайшли, — кажу я.

— Розкажи мені те, чого я не знаю.

— Вона дуже налякана.

— Вона й має. Я очікую від своїх працівників лояльності, а розмови з федералами — верх нелояльності. — Він кидає погляд на чоловіків, що стоять біля нього. — Вони це розуміють.

— Але не Ніна.

— Вона ніколи не розповість про це в залі суду. Хай скільки ви її перевозитимете, я все одно її знайду. Але, знаєш, це вже починає втомлювати. — Його голос м’якшає, стає дружнім, майже задушевним. — Присвячувати стільки моїх ресурсів пошуку цієї суки. Цього разу мені знадобилось чотири повні тижні, щоб її вистежити. Змусило мене просити про послугу поліцію Ревіра.

«Чотири тижні». Все стає ясно. Саме чотири тижні тому Ґріни переїхали до будинку через вулицю. Ґріни, які тримали свої віконні жалюзі опущеними, а гаражні двері замкненими. Які ніколи не озивалися до мене. Я думаю про знервовану жінку, що називала себе Керрі Ґрін, але це не було її справжнім ім’ям.

Це Ніна, і вона явно знає достатньо, щоб відправити цю людину до в’язниці. Якщо він до того її не вб’є.

— Зробимо все легко й полюбовно, — каже ця людина, знову схилившись до мене тихим і задобрювальним голосом. — Ти допоможеш мені, а я допоможу тобі.

— А якщо я цього не зроблю?

Він кидає погляд на своїх людей.

— Що скажете, хлопчики? Зариємо її живцем? Засунемо в прес для сміття?

Куля в голову починає звучати добре.

Він знову повертається до мене.

— Спробуймо знову. Розкажи мені, де ви її тримаєте, і я залишу тебе живою. Я навіть можу узяти тебе на зарплату. Мені б не завадило мати ще одну пару очей та вух усередині. На кого, кажеш, ти працюєш?

— Вона цього не казала, — озивається водій фургону. — Але я нюхом чую копа. В тому, як вона до мене говорила. Як вона підійшла до мене, наче ця вулиця їй належить.

І це була моя помилка — думати, що я справжня геройка бойовиків, коли насправді я просто домогосподиня з Ревіра. Ото й погано, що я була така переконлива. Тепер я помру через те, що й гадки не маю, де зараз Ніна/Керрі.

Але їм не обов’язково про це знати.

— Дай вгадаю. ФБР? — питає мене велика людина.

Я не відповідаю. Цього разу бачу, як наближається його рука, але навіть попри те, що я до нього готова, удар анітрохи не слабший, ніж перший. Я знову відлітаю вбік, і моя щелепа пульсує. Губа саднить, я торкаюсь її і бачу на пальцях кров.

— Спитаю знову. Ти з ФБР? — питає він.

Я роблю вдих і шепочу:

— Бостонська поліція.

— Ось ми до чогось і прийшли.

Я надто деморалізована, щоб вимовити хоч слово. Дивлюся на свою кров, що крапає на бетон, — кров, що буде мовчазним свідком ще довго після моєї смерті. Уявляю, як криміналісти обшукуватимуть цей склад через багато днів, тижнів чи навіть років, дивлячись на свідчення моєї загибелі, що світитиметься біля їхніх ніг. Я вже не зможу розповісти їм, що тут сталося, але моя кров зможе.

І Джейн із цим розбереться. Я знаю, що точно можу на це розраховувати: моя донька простежить за здійсненням правосуддя.

— Спробуймо ще раз, — каже він. — Де Ніна?

Я лише хитаю головою.

— Убий її, — наказує він і розвертається, щоб піти.

Один із чоловіків дістає пістолет і робить крок уперед.

— Стривайте, — кажу я.

Велика людина повертається назад.

— Готель «Колоннейд», — випалюю я. Ця назва спливає в моїй голові лише тому, що саме там влаштовувала свій весільний прийом внучата племінниця Аґнес Камінскі. Я згадую триповерховий торт, шампанське і на диво низькорослого нареченого. Відповідь просто навмання, яку вони зможуть розкусити швидким візитом до готелю, але це все, що я змогла вигадати, щоб відстрочити неминуче.

— Під яким прізвищем вона зареєстрована?