Професіонал. А це означає, що я помру.

36

ДЖЕЙН

— Я знала, що щось не так, як тільки побачила її телефон, що лежав на вулиці, — сказала Аґнес Камінскі. — Постукала до неї, а вона не відповіла, але двері були незамкнені. Твоя мама завжди замикає двері через усі ці жахливі історії, які ти їй розповідаєш. Саме тому я тобі й подзвонила.

Із наростанням відчуття тривоги Джейн вивчала мамин мобільний. Там було фото Реджини на футлярі, що не залишало жодних сумнівів — це точно телефон Анджели. Вона хотіла вірити, що була якась зовсім безневинна причина, чому він лежав на вулиці; що, можливо, її мама пішла прогулятися й просто загубила його, але це не пояснювало, чому вона залишила вхідні двері незамкненими. Коли твоя донька — коп із відділу розслідування вбивств, коли твій хлопець — відставний коп, і ти чуєш усі їхні розповіді про хижаків у великому місті, то ніколи не забудеш замкнути свої двері.

— У її будинку все гаразд, — сказала Аґнес. — Ніхто туди не вдирався.

— Ви були всередині?

— Ну, я ж мала перевірити. Дівчата, що живуть самі, мають наглядати одна за одною.

Лише кілька тижнів тому Аґнес із Анджелою навіть не розмовляли одна з одною. А тепер здавалось, що вони — найкращі подруги. Життя рухалося швидко.

— Вона не застелила ліжко, але зварила каву, і кавник ще теплий, — сказала Аґнес. — І на кухонному столі дві чашки, тож у неї був гість. Якщо це щось означає.

Джейн зайшла до будинку з Аґнес, яка трималася поруч у супроводі свого звичайного шлейфу міазмів сигаретного диму. Сумочка Анджели та ключі від будинку лежали на столику в передпокої, на своєму звичайному місці. Ще один поганий знак. Вони попрямували до кухні, де кавник справді був іще теплий. А на столі стояли дві порожні чашки з-під кави — саме так, як описувала Аґнес.

Хтось заходив до неї цього ранку. Хтось, хто сидів за цим столом і пив з Анджелою каву.

— Бачиш ? — спитала Аґнес. — Саме так, як я тобі сказала.

Джейн розвернулася до неї.

— Ви бачили, хто до неї заходив?

— Ні. Я була зайнята переглядом телемагазину. Вони продають ці новомодні порохотяги, і я подумую купити собі такий. — Вона показала на знайдений мобільний. — Ти знаєш, як розблокувати цю штуку? Може, вона дзвонила комусь чи хтось дзвонив їй. Це може бути життєво важлива підказка.

Джейн насупилася на мамин телефон. Він вимагав шестизначного коду для розблокування. «Вона моя мама. Я маю його знати». І ввела мамину дату народження. Неправильний код. Ввела власну. Неправильний код.

— Це твоя дівчинка, правильно? — спитала Аґнес.

— Що?

— На футлярі телефону. Це ж її фото. До того, як почала ходити до дитсадка, вона бувала тут з твоєю мамою майже щодня. Енджі страшенно за нею сумує.

«Звісно», — подумала Джейн і ввела дату народження Реджини.

Телефон чарівним чином розблокувався і відкрився на екрані, який використовували останнім: камері. Вона клікнула найостанніше зображення. Це було фото задньої частини якогось білого фургону, зроблене дві години тому о тринадцятій дванадцять.

— Це наша вулиця, — впізнала Аґнес, нахилившись, щоб глянути на екран. — Це просто попереду.

Джейн вийшла на тротуар і стала приблизно на тому самому місці, на якому стояла її мама, коли було зроблене фото. Ніякого фургону там тепер не було, лише порожнє узбіччя. Вона збільшила зображення, і екран заповнив автомобільний номер. Массачусетський. «Чому ти зробила це фото, мамо? Саме тому ти зникла?»

— Господи, боже мій, — сказала Аґнес, дивлячись через вулицю. — Це він.

Загадковий Метью Ґрін щойно вийшов зі свого будинку. Він ішов просто до них, рухаючись як людина, готова до бою, цілеспрямованою ходою й розвернувши плечі. Його очі приховували дзеркальні окуляри, і Джейн не могла зрозуміти його вираз обличчя, але вона легко помітила промовисті обриси прихованої зброї під його сорочкою. Коли він наблизився, Джейн ледь стримала імпульс потягнутися по власний пістолет. Адже був білий день, і просто біля неї стояв свідок, навіть якщо це була лише Аґнес Камінскі.

— Детектив Джейн Ріццолі? — спитав він.

— Так.

— Гадаю, ви шукаєте свою матір.

— Так і є. Ви знаєте, де вона, пане Ґрін?

— Я не зовсім упевнений. — Він зняв свої окуляри і подивився просто на неї з незворушним обличчям кіборга. — Але я думаю, що можу допомогти вам її знайти.

37

АНДЖЕЛА

Щоразу, коли думала про свою смерть, я припускала, що вона настане ще через багато років. Уявляла, як лежу собі вдома у власному ліжку в оточенні своєї люблячої родини. Чи, може, в лікарняній палаті, під опікою медсестер. А найкраще за все відійду раптово й безболісно, вбита інсультом, коли лежатиму на теплому пляжі з екзотичним коктейлем у руці. Ніколи в моїй уяві ще не фігурував скотч.

То он як усе скінчиться, коли я зі зв’язаними руками й ногами задихнуся в кузові цього фургону. Чи, може, він витягне мене звідси в якомусь безлюдному місці і вліпить кулю в голову. Так роблять професіонали, а я вірю, що саме така людина сидить зараз на водійському сидінні й везе мене до могили. Професіонал.