Читаем Послухай мене полностью

— Джуліанно, люба, — сказав її чоловік, — ми лише аматори.

— Але я думаю, це б сподобалося широкій публіці.

До Мори повернувся один зі скрипалів.

— Рахманінов? Готові до виклику?

— Ніколи за мільйон років, — сказала вона. — У мене від самої думки про те, як це грати, пітніють руки.

Антрім розсміявся.

— Не думав, що щось узагалі може змусити нашого крутого патологоанатома спітніти.

«Якби ти тільки знав», — подумала Мора. Крижана докторка Айлс, Королева Покійників, була лише фасадом. Жінкою, що ніколи не боялась і завжди була впевнена у своїх силах. Це була маска, яку вона вдягала на місцях злочину та в залах суду, і грала цю роль так довго, що більшість людей вважала її справжньою.

Більшість людей.

Вона оглянула кімнату, шукаючи Деніела, але він стояв по інший бік вітальні з донькою Антрімів Емі, й обоє були зосереджені на одній із картин на стіні.

— Вашим друзям сподобався концерт? — спитала Джуліанна.

— Я ще не мала нагоди поговорити з ними. Там було стільки людей, якийсь хаос.

— Аншлаг! — сказав доктор Антрім. — Я чув, що були розпродані всі квитки.

— Я помітила, що детектив Ріццолі пішла з середини, — завважила Джуліанна. — Який жаль, що вона не залишилася дослухати до кінця.

— Детективи, ймовірно, як ми, лікарі, — зітхнув доктор Антрім. — Їх завжди кудись видзвонюють.

— Ми всі знаємо, як це, — сказала одна віолончелістка. — Перервані дні народження, пропущені виступи дітей. Добре, що хоч нашу зіркову піаністку не висмикнули на якесь місце злочину.

— Мої виклики принаймні нетермінові, — усміхнулася Мора.

— Ну, а я бачу термінову ситуацію просто зараз, — сказав доктор Антрім. — Ваш келих спорожнів! — Він потягнувся по пляшку червоного вина, але зупинився, перш ніж налити. — Ще?

— Так, будь ласка. Сьогодні Деніел за кермом.

Антрім заново наповнив її келих, потім глянув через кімнату на Деніела та Емі, що все ще були зосереджені на картині.

— Бачу, його цікавить мистецтво.

— Так. Особливо сакральне.

— Тоді він має подивитися на триптих у моєму кабінеті. Я купив його в Греції кілька років тому. Продавець божився, що він старовинний, але Джуліанна в цьому сумнівається.

— А Деніел також із медичної галузі? — спитала Джуліанна.

— Ні. — відповіла Мора.

У розмові повисла пауза, під час якої було б природно, якби вона заповнила пробіл і відповіла не невисловлене запитання Джуліанни, яке завжди боялась почути: «А де Деніел працює?». Правда була надто складна і незмінно всіх дивувала, тож вона швиденько розвернулася до шафи зі скрипками за скляними дверцятами.

— Розкажіть мені історію цих інструментів, Майку, — попросила вона. — Як у вас опинились аж п’ять скрипок?

— Правду? — засміявся Антрім. — Я продовжую їх купувати, бо думаю, що одного дня нарешті знайду таку, з якою зазвучу як Ойстрах. Натомість звучу однаково погано з усіма ними.

— Принаймні ти вмієш грати на музичних інструментах, — сказала Джуліанна. — Я навіть читати музику не вмію. — Вона оглянула їхніх гостей. — Усі ці талановиті лікарі! Я почуваюся в цій кімнаті двієчницею.

Антрім обвив рукою талію дружини.

— Зате ти готуєш, як янгол.

— Якщо тільки янголи готують.

— Ми так і познайомилися, знаєте? Джуліанна керувала маленькою кав’ярнею навпроти лікарні. Я щодня заходив туди, щоб замовити обід і потеревенити з цією гарненькою дівчиною.

— Сендвіч з індичкою та беконом і подвійне капучино, — сказала Джуліанна. — Він щодня замовляв один і той самий обід.

— Бачите? — засміявся Антрім. — Як я міг опиратися жінці, що знає шлях до шлунку чоловіка?

— До речі, ми маємо поповнити ті таці. У мене там ще крабові кексики розігріваються в духовці.

Антріми попрямували до кухні, а Мора пошукала поглядом Деніела, і коли не побачила його, перетнула кімнату й підійшла до картини, де той раніше стояв з Емі. Вона зрозуміла чому цей твір його зацікавив. Це було кубістське зображення Мадонни з немовлям, передане помаранчевими й червоними квадратами. Різке відхилення від сакральних картин, якими Деніел так захоплювався, навіть якщо воно зображувало ту саму улюблену ікону.

Вона почула його голос вдалині і вийшла на звук у коридор, де вони з Емі стояли перед чорно-білою фотографією.

— Моро, ходи подивися на це, — запросив Деніел. — Це п’яцца Сан-Марко, якою більшість людей її ніколи не бачила. Безлюдна!

— Я встала о четвертій ранку, щоб зробити цю світлину, — сказала Емі. — Це був єдиний час, коли там не юрмилися туристи.

— Це ви знімали, Емі? — спитала Мора.

— Ми були у Венеції на мій шістнадцятий день народження. — Вона всміхнулася в бік зображення. — Ця подорож змусила мене полюбити мистецтвознавство. Не можу дочекатись, коли знову поїду до Італії. Тато каже, що наступного разу ми відвідаємо галерею Уффіці. Я писала диплом про тамтешню картину, але ніколи не бачила її наживо.

— Ваш тато сказав, що Деніелові може сподобатись триптих у його кабінеті.

— О, чудова ідея. Мама думає, що це підробка. Можливо, Деніел зможе сказати, так це чи ні.