— Ти б її бачила, Джені! Твоя ма була наче супергеройка! — втручається Аґнес.

Джейн знає, що ми з Аґнес були не в ладах багато місяців, і тепер вона поперемінно дивиться на нас обох, намагаючись усвідомити цей новий стан моїх стосунків із сусідкою.

— Вона роззброїла цього хлопця голими руками! — каже Аґнес, лупцюючи повітря у захваті. — Їй не потрібні були пістолет чи сирени. Вона просто зайшла туди й сказала йому віддати зброю. Тепер ми знаємо, звідки ти взяла свою сміливість, Джейн.

— О, ма, — зітхає Джейн. — Про що ти тільки думала?

— Хтось мав це зробити.

— І це неодмінно мала бути ти?

— Ну, містер «морський котик» не наважився. Як і пан Ґрін із пістолетом. Залишалась тільки я.

Вона теж сідає, і тепер ми сидимо там на сходинках ґанку втрьох, рядочком, наче кеглі для боулінгу.

— Мені так шкода.

Я знизую плечима.

— Ти була на концерті. Тобі сподобалось?

— Я пішла до закінчення, коли нарешті прочитала твоє повідомлення. Вибач, що не сприймала тебе серйозно. Все те, що ти намагалась розповісти мені про місцеві події.

— Але ніщо з того не було проблемою. Це були просто дрібниці. Ґріни. Втеча Трішії. Коли справжньою проблемою було щось зовсім інше, що сталося дуже давно.

— Що?

— Джекі трахалася з Ларрі Леопольдом, — каже Аґнес.

— Дякую за таке резюме, пані Камінскі, — мовить Джейн.

— Ну, так мені сказала твоя мама.

— І дивно те, що це стало новиною для Ріка, — кажу я Джейн. — Раніше він про це не знав. Минуло стільки років, і можна було б подумати, що все вже давно поховано й забуто.

— То як тоді це випливло на поверхню тепер? — питає Джейн.

— Я не знаю. Але думаю, що це Рік найняв того типа в білому фургоні, щоб зібрати інформацію про Ларрі. Мабуть, саме так він і дізнався правду.

— Якого типа?

— Я тобі про нього не казала? Тут був білий фургон, що стежив за будинком Леопольдів. Гадаю, то був приватний детектив. Думаю, він міг підтвердити підозри Ріка, і саме тому Рік заявився сюди сьогодні ввечері, щоб нарешті розібратися з Ларрі.

— Як щодо Джекі? Хтось уже поговорив з нею, пересвідчився, що з нею все гаразд?

— Так-так. Я дзвонила їй, і з нею все гаразд. Але вона каже, що Трішія все ще відмовляється вертатися додому. — Я хитаю головою. — Який скандал.

— Ходімо, ма. Відведу тебе додому. Хочеш, я залишуся й проведу з тобою ніч?

— Навіщо?

— Для компанії? Це, мабуть, був неабиякий травматичний досвід.

— А твоя ма видається травмованою? — сміється Аґнес.

Джейн замовкає, уперше за довгий час моя донька дивиться на мене. Я маю на увазі, дивиться на мене по-справжньому. Все її життя я була для неї просто мама — жінка, що готувала й прибирала, лікувала її подряпини та вболівала за неї під час ігор. Чи хтось взагалі дивиться на свою маму по-справжньому? Ми просто поруч, надійні, як сила тяжіння. Але сьогодні ввечері Джейн неначе бачить щось інше, когось іншого, і вона простягає руку, щоб допомогти мені встати на ноги.

— Ні, ти не видаєшся травмованою, — каже вона. — Але ти точно маєш такий вигляд, наче тобі не завадить випити.

— Я б теж не відмовилася, — каже Аґнес. — Маю вдома скотч. Дуже непоганий.

— Джейн, зі мною все буде добре, — кажу я. — Просто піду додому.

— Ти впевнена?

— Ти ж чула Аґнес. Я тепер супергеройка. — Я дивлюся на свою сусідку. — Непоганий, кажеш?

— Найкращий.

— Ну, тоді гаразд, — кажу я.

Ми йдемо до її будинку, і Аґнес каже мені:

— Знаєш що, Енджі?

— Що?

— Добре, що ми знову розмовляємо.

32

МОРА

— Загальний тост! За нашу неймовірну піаністку! — вигукнув Майк Антрім.

Мора сподобилась на грайливу усмішку, поки її колеги-музиканти піднімали свої келихи з шампанським. Їй завжди було некомфортно почуватися центром уваги, але це був не той вечір, коли вона могла скромно заховатися в куточок — не після її бездоганного виступу.

— За нашу неймовірну піаністку! — підхопили всі.

Деніел нахилився ближче й прошепотів:

— Ти заслужила ці аплодисменти. Насолодися моментом.

Вона підняла свій келих, щоб привітати зібрання.

— Дякую вам. Ми, може, й аматори, але я думаю, що сьогодні ввечері ми всі звучали збіса добре.

— Гей, я вже готовий закинути свій стетоскоп, — вигукнув хтось. — Коли вирушаємо з гастролями?

— Насамперед, — сказав доктор Антрім, — будь ласка, всі займіться їжею в їдальні. Якщо ви не допоможете нам її прикінчити, ми їстимемо залишки весь наступний місяць.

Перед виступом Мора надто нервувала, щоб щось з’їсти, і тепер була голодна як вовк. Вона проштовхалася до їдальні, де наповнила свою тарілку крабовими кексиками, яловичою вирізкою та хрумкими шпичаками спаржі. Вона також узяла ще один келих вина, цього разу густого й насичено-червоного, яке щасливо потягувала, виходячи до просторої вітальні Антрімів, щоб поспілкуватися з іншими гостями.

Майк помахав їй, запрошуючи до свого кола.

— Моро, ходіть до нас! Ми говоримо про те, яку музику взяти до наступної програми.

— Наступної програми? Я ще не відійшла від цієї.

— Думаю, ви маєте вибрати щось драматичне. Або шалено романтичне, — сказала Джуліанна. — Я от нещодавно слухала концерт Рахманінова по радіо. Що скажете?

Усі музиканти в колі застогнали.