Читаем Послухай мене полностью

— Ховалася вдома в якоїсь подруги. Навіть батьки цієї дівчини не знали, що вона там, спить у спальні їхньої доньки. Іншого разу вона сіла на автобус до Нью-Йорка. Я дізналась про це лише тоді, коли вона подзвонила і попросила мене прислати грошей на квиток додому.

Джейн якусь мить вивчає Джекі, ніби намагаючись зрозуміти, про що тут не сказали. Що залишили «за кадром».

— Чому ви думаєте, що вона на вас зла, пані Теллі? — питає вона тихо.

Джекі зітхає й хитає головою.

— Ти ж знаєш, яка вона. Вона завжди була з характером.

— Тут, у будинку, щось сталося? Можливо, між ними з батьком?

— Ріком? Ні, вона б мені сказала.

— Ви впевнені?

— Абсолютно, — каже Джекі, але потім відвертається, роблячи свою заяву менш переконливою. Я думаю про Ріка Теллі з його золотим браслетом та зачесаним назад волоссям. Навряд чи йому до смаку дівчатка-підлітки. Ні, я уявляю його з кимось ставнішим та цицькатішим, кимось із гучним, дзвінким сміхом. Жінкою, якою колись була Джекі.

Джекі втуплюється в стіл із крихтами та засохлими плямами, і я бачу початок подвійного підборіддя, що відтягує вниз її обличчя. Це вже не та мила жінка, що переїхала сюди вісімнадцять років тому, щоб працювати в школі. Тоді вона була гарячим новим поповненням району, і я її недолюблювала. Навіть уникала її, бо знала, що вона привертає до себе погляди кожного чоловіка в окрузі, зокрема й мого Френка. Але тепер вона — просто налякана матір у пастці явно нещасливого шлюбу і більше не загрожує моєму шлюбові, бо у Френка вчепилася зубами вже інша лахудра.

Ми з Джейн не дуже говіркі, коли йдемо разом назад до мого житла. Вечір теплий, вікна відчинені, і я чую уривки розмов, дзенькання посуду та звуки телевізорів, що линуть з будинків. Це, може, не найкращий район у місті, але це мій район, і в цих скромних домівках живуть люди, яких я знаю, деякі з яких мені друзі, а деякі ні. Ми проминаємо оселю Леопольдів, і я бачу крізь переднє вікно Ларрі та Лорелею, що сидять поруч на своєму білому дивані, вечеряючи із таць перед телевізором. Чого б я ніколи не дозволила у моєму домі, бо вечеряти потрібно як слід, за столом.

Кожному своє. Навіть якщо це неправильно.

Ми підходимо до мого будинку, і через вулицю я бачу цього сивого лиса Джонаса, що з голим торсом качається у своїй вітальні. Всі ці вікна схожі на телеекрани, де для кожного, кому цікаво, розігруються справжні драми. «Канал 2531: Джонас, відставний «морський котик», що люто бореться з віком! Канал 2535: Леопольди на дивані — пара середнього віку, що намагається зберегти романтику! Канал 2533: Ґріни...»

Я не знаю, що сказати про Ґрінів.

Їхні жалюзі, як завжди, закриті, і крім якогось неясного силуету, що рухається повз вікно, я не можу розібрати нічого, що відбувається всередині.

— Ось їхній будинок, — кажу я Джейн.

— Чий?

— Тих людей, про яких я тобі казала. Шпигунів. Чи, може, втікачів.

Джейн зітхає.

— Господи, ма. Чи не поспішаєш ти з висновками?

— У цих людях є щось дивне.

— Бо вони не захотіли їсти твій хліб з цукіні?

— Бо вони ні з ким не спілкуються. Не роблять жодних спроб стати частиною громади.

— Вести приватне життя не заборонено законом.

Їхній чорний джип припаркований на під’їзній доріжці. У гаражі вистачає місця лише для однієї автівки, тож джип пана Ґріна завжди стоїть надворі, легкодоступний для розгляду всіма перехожими.

Я прямую через вулицю.

— Ма, — кличе Джейн. — Що ти робиш?

— Просто хочу подивитися.

Вона йде за мною через вулицю.

— Ти зараз порушуєш кордони чужої власності, щоб ти знала.

— Це лише під’їзна доріжка. Це як продовження тротуару. — Я наближаю обличчя просто до водійського вікна, але вже надто темно, щоб щось там побачити. — Дай мені твій ліхтарик. Та годі, я знаю, що він завжди з тобою.

Джейн зітхає, суне руку в кишеню по ліхтарик і простягає його мені. Кілька секунд у мене не виходить його ввімкнути. Блакитнувато-білий промінь сліпучий і саме такий, як мені потрібно. Я спрямовую його всередину джипу і бачу бездоганну оббивку. Ані тобі сміття, ані якогось папірця, ані завалящої монетки.

— Задоволена? — питає Джейн.

— Така чистота неприродна.

— Для Ріццолі, можливо. — Вона забирає назад свій ліхтарик і вимикає його. — Досить, ма.

Жалюзі на вікні вітальні раптом відкриваються, і ми завмираємо. У вікні маячить Метью Ґрін, майже затуляючи своїми широкими плечима світло за ним. Ми спіймані на місці злочину на його під’їзній доріжці, біля його джипу, проте він не робить жодного руху, не кричить з вікна. Він просто дивиться на нас у тиші, наче мисливець, що вивчає свою здобич, і від цього в мене на шиї ззаду волосся стає дибки.

Джейн махає йому невимушеним сусідським жестом, ніби ми просто проходили собі повз, але ми обидві знаємо, що його це ні на мить не надурить. Він знає, що ми робили. Джейн хапає мене за руку, тягне назад на тротуар і через вулицю до мого будинку. Коли ми підіймаємося сходинками на ґанок, я кидаю погляд назад.