Читаем Послухай мене полностью

— Ти про Ґрінів? — Лорелея хитає головою. — Вони ніколи нас не запрошували, жодного разу. А живуть же просто по сусідству з нами.

— Ну, я й у Джонаса вдома ніколи не був, — зазначає Ларрі. — Бачив лише його задній двір.

Джонас сміється.

— Ти не захочеш побачити тіла, які я тримаю в підвалі.

— Ті люди, вони такі недружні. Я не здивуюсь, якщо вони мають тіла у своєму підвалі. — Лорелея схиляється до мене зі змовницьким блиском в очах. — Знаєш, що я на днях бачила?

— Що? — питаю я.

— Я була на балконі, випадково глянула, а він стояв на своєму задньому балконі. Встановлював на перила відеокамеру.

— Направлену на його задній двір? Навіщо?

— Не знаю. Він побачив мене й одразу сховався всередині. А ще дивно, що ніколи не можна зазирнути всередину цього будинку. Всі вікна тепер щільно закриті, навіть удень. А її взагалі майже не видно. Неначе вона там ховається. Або їй не дозволяють виходити.

Я дивлюся униз на дошку для скраблу, на моє слово «вбивця», і мені раптом млоїть у шлунку. Зводжуся на ноги.

— Мабуть, відкоркую вино Джонаса.

Іду до кухні, і Джонас ув’язується за мною.

— Гей, дай мені це зробити, — каже він. — Я старий майстер з відкривання пляшок.

— А я ні?

— А ти ще зовсім не стара, дорогенька.

Я суну руку в шухляду по штопор і раптом відчуваю його руку на своїй дупі.

— Агов. Агов.

— Ой, Енджі. Це лише маленькі пестощі.

Я різко розвертаюсь обличчям до нього і потрапляю в хмару його лосьйону після гоління. Аромат сосни такий насичений, що я наче стою біля ялинки. Джонас має чудовий вигляд, тут жодних сумнівів: засмаглий, з рівними зубами та густою чуприною сріблястого волосся. І ці м’язи. Але це вже занадто.

— Ти ж знаєш, що в мене є хлопець, — кажу я.

— Ти маєш на увазі цього Корсака? Щось не бачив його поблизу останнім часом.

— Він провідує сестру в Каліфорнії. Щойно вона оклигає після операції на стегні, він повернеться.

— Між тим я вже тут. Просто зараз. — Він тягнеться мене чмокнути.

Я вихоплюю штопор і розмахую ним.

— Гаразд, ти відкоркуєш вино.

Він дивиться на штопор, на мене, і розчаровано зітхає.

— О, Енджі. Ти така розкішна жінка і живеш просто через вулицю. Так близько, проте так далеко.

— Ще й як далеко.

На моє полегшення, він добродушно сміється.

— Не можна звинувачувати хлопця за спробу, — каже він, підморгуючи, і відкорковує пляшку. — Ходімо, крихітко, дамо Ларрі знову нас розбити.

Ще довго після того, як усі того вечора розходяться, я сиджу, схвильована підкатом до мене Джонаса. Мушу визнати, що я також почуваюся збіса втішеною. Джонас на кілька років старший за Вінса, але він водночас доглянутіший та спортивніший, і я мушу визнати, що у морпіхах є щось таке, що може закрутити дівчині голову. Завантажую брудні винні келихи в посудомийку, вимикаю в кухні світло і йду до своєї спальні. Там розглядаю себе у дзеркалі: обличчя пашить, волосся трохи скуйовджене. Саме так я й почуваюся: трохи скуйовдженою. На межі... чого? Флірту? Роману?

Дзвонять у двері. Я завмираю перед дзеркалом з думкою: «Джонас повернувся. Він знає, що розбурхав мене, і думає, що я зараз візьму й здамся йому».

Іду до вхідних дверей, у мене поколює обличчя і нуртують нерви. Але на моєму ґанку стоїть не Джонас; це Рік Теллі, і вигляд він має виснажений. Він бачить мене крізь вікно в передпокої, тож я не можу вдати, що мене немає вдома. Не можу я й витончено відмовитись відчиняти двері. Ми, жінки, занадто збіса ввічливі; ненавидимо кривдити чиїсь почуття, навіть якщо це означає дати себе задушити.

— Енджі, — каже він, коли я відчиняю двері. — Я їхав додому і побачив, що у тебе ще світиться. Я подумав, що буде добре зайти і просто поговорити з тобою наодинці.

— Ти хочеш мені щось розповісти?

— Нещодавно я отримав текстове повідомлення від Трішії. Вона пише, що побуде якийсь час у подруги. Тож ти можеш сказати Джейн, що їй не потрібно втручатися.

— Джекі про це знає?

— Авжеж, знає! Я подзвонив їй одразу, як отримав це повідомлення. Нам обом, звісно, полегшало.

— Вона написала тобі, а не мамі? — я не можу позбутися скепсису в голосі.

Він дістає телефон і тримає його перед моїм обличчям, підсовуючи так близько, що я задкую.

— Бачиш?

Я бачу лише слова, які будь-хто міг набрати на телефоні Трішії: «Набридло вдома, побуду з подругою. Все розповім, коли буду готова. Люблю тебе».

— Тож немає про що турбуватися, — каже він.

— З підлітками завжди є про що турбуватися.

— Але поліція тут не потрібна. Скажи про це Джейн. — Він сідає у свій «камаро», який залишив на узбіччі, не вимикаючи мотору, і з гуркотом їде далі до свого будинку.

Я стою в себе на ґанку, суплячись на габаритні вогні, що віддаляються, і думаю, чи не подзвонити Джекі, щоб перевірити його розповідь. Але він, звісно, вже розповів їй те саме і показав те саме текстове повідомлення від Трішії.

Через вулицю крізь вікно пробивається світло. Один із Ґрінів визирає крізь жалюзі, і я майже відчуваю, як пара очей стежить за мною. Одразу ж ховаюся в будинку.