Читаем Холодна Гора полностью

Руеман також приєднався до розмови. Ми трохи поговорили з різними пересторогами. Всі говорили в такій манері, ніби цілковито довіряли звинуваченню й звертали увагу лише на бездумність деяких дій конспіраторів. Виходило так, що ніби ми стверджували, що П’ятаков, Муралов та Радек були не тільки злодіями, а ще, опріч того, й дурнями. Чуйне вухо одразу могло розпізнати, що ми ведемо розмову умовними словами. Терор таємної поліції привчив нас за останні роки до розмов між собою в такий спосіб. Ми мали причини боятися ДПУ, що мало своїх агентів скрізь. Ми боялися своїх власних слів у розмовах з друзями. Жахала одна думка опинитися в розмовах десь поза офіційною лінією. Прірва між офіційною лінією, що вбивалася в соціальну свідомість, і дійсністю ставала все глибшою й глибшою. Диктатура брехні панувала в пресі, в школі, на радіо, в кіно, на партійних і виробничих зборах. Панувала вона й раніше, перед початком великих процесів. Але раніше від людей не вимагалося, щоб вони вірили в ці фантастичні, неправдоподібні легенди. Розбіжність між тим, у що можна було вірити, і тим, у що примушували вірити, набувала щоразу найнеймовірніших розмірів.

Та розбіжність, що виникла внаслідок терору таємної поліції, отруїла стосунки між людьми. Люди почали боятись своїх друзів. Перестали довірялти своїм братам, не говорили відверто з дружинами.

Обстановка в невеличкій групі іноземців УФТІ була трохи кращою:

ми були певні, що серед нас немає сексотів. ДПУ примушувало наших службовців копіювати наші листи та документи. Але ж ми не були контрреволюціонерами й не мали в себе ніяких злочинних паперів. Прислуга не була присутня при наших розмовах. До того ж ми не розмовляли між собою російською, а наші куховарки не знали ніякої іноземної мови. Тож ми могли б висловлювати свої справжні почуття без страху, що хтось видасть, але ж ми вже боялися власних слів. У цей період кожне висловлювання та його зміст мали відповідати офіційній лінії партії та диктатора.

Залишатися в країні й усвідомлювати себе за межею легальності було нестерпним для людей, котрі були не конспіраторами, а вченими. З іншого ж боку, було також нестерпним це все слухати, бачити й не мати змоги пустити пари з уст, навіть до друга. Така ситуація й нав’язала нам таємну мову. Але й це буде недовго, бо ДПУ розшифрує нашу мову, зрозуміє її правдивий зміст і звинуватить нас за наші висловлювання. Гебістам неважко буде розгадати наші думки, бо потайки вони мислять так само, як і ми всі.

Ми ще довго розмовляли, але атмосфера була пригніченою.

Я намагався піднести загальний настрій.

— Добре, що процес, нарешті, скінчився. Можливо та хвиля вже дійшла кінця й тепер можна буде вільно дихати.

— Щось не схоже на те, — сказала Варвара Руеман.

Було вже пізно, і я пішов додому.

Упродовж двох днів, що віддаляли мене від допиту, мої нерви відпочили. Я намагався ні про що не думати й повністю розвіятися.

В суботу нас відвідали іноземні та російські друзі. Увечері ми пішли до театру, в неділю вдень здійснили коротку подорож автомобілем, а ввечері я бавився з малим Оленчиним хлопчиком. Було йому майже три місяці й названо його було в мою честь Олександром. Олена не витримувала дитячого плачу, брала дитину на руки й колисала.

Я попереджав її, що дитина звикне до цієї материної реакції і безперервним плачем домагатиметься колисання на руках. Це не досягало мети, Оленка не могла дозволити йому спокійно кричати. Тоді я забирав дитину до своєї кімнати, зачиняв двері й вкладав малого на канапу. Він кричав ще хвилину потім заспокоювався і починав із задоволенням посміхатися. Через чверть години я вже гукав Олену, вона на власні очі пересвідчувалася, що сталося диво. Хоч вона вже давно перестала бути сільською дівчиною і найближчим часом мала поступити до університету, приписувала нам, іноземцям, таємну силу і стверджувала, що ми зачарували її хлопця. Я розмовляв з двомісячною дитиною завжди з повагою і поводив себе так, буцімто вона дуже розумна і розуміє німецьку мову. Олена сміялася тоді так сердечно й щиро, що я жартував з нею та дитиною ще хвилин десять, аби тільки чути той чарівний сміх.

У неділю ввечері в клубі відбувалася мала академія. Наші комсомольці співали народні та революційні пісні. Недавно відкопана ними пісня часів громадянської війни («Каховка, Каховка…») справила на мене враження як текстом, так і мелодією. Я відчував своєрідне роздвоєння. Спогади про революцію все ще глибоко зачіпали мене, усе ще я вірив у її великі цілі, усе ще був переконаний, що немає іншого шляху до соціалістичного перетворення світу, як революційна диктатура пролетаріату. З іншого ж боку те, що зараз творилося в країні диктатури пролетаріату, глибоко пригнічувало мене, хоч я розглядав це все як тимчасове викривлення, хворобу соціального організму, яка невдовзі мине. Головним була економічна база, державна власність на засоби виробництва. Земля, фабрики, копальні, банки й залізниці не належать більше в цій країні приватному капіталу.