Читаем Холодна Гора полностью

Я ліг і взяв до рук книгу й чи не вперше забув про свої клопоти. Заснув. Надвечір прокинувся й почав розмірковувати над своєю розмовою з Сашком. Усі мої сподівання тепер були пов’язані з результатом його розмови з Мазо. Можливо, Мазо прийме його вранці, і в понеділок мій слідчий матиме вже інші вказівки.

Я подався до Гоутерманса й застав у нього Мартіна Руемана.

Вони слухали радіо. Протягом останнього тижня я майже не читав газет. Почався довгоочікуваний процес проти П’ятакова, Радека, Муралова та їхніх спільників, але я був нездатний читати звіти, бо відчував до того процесу фізичну відразу й не хотів наражати свої нерви на зайві випробування. Але радіо довелось слухати.

Ми слухали зізнання звинувачуваних і дивилися один на одного, не сміючи зробити якихось зауважень. Ще рік тому ми вільно обговорювали все з Мартіном Руеманом та Фріцем Гоутермансом, але ті часи минули. Страх стулив наші вуста. Ніхто не смів говорити відверто навіть із найближчими друзями. Кожен розумів, що інші думають так само, як і він, і так само не сміють сказати про те вголос.

Сам же я не вірив жодному слову з того, про що повідомляли преса та радіо. Під час процесу Зінов’єва, Каменєва та інших я ще вагався.

Їм інкримінувалася підготовка замахів на Сталіна та інших керівників партії. Ті звинувачення не були позбавлені певної внутрішньої логіки. Сталін знищив рештки демократії в партії та державі. На селі запровадив політику, що призвела до загибелі мільйонів селян під час великого голоду 1932–1933 років. Піддав партію й державу нещадному теророві таємної поліції. Нав’язав цілому народові візантійський культ вождя, нестерпний для кожної свідомої людини. Що було б дивного, якби знайшлися люди, які поставили собі за мету шляхом ліквідації диктатора звільнити партію й народ від тиранії?

Я не міг вирішити, чи справді група Каменєва, Зінов’єва та інших мала відвагу стати на той шлях. Ще більше в тому засумнівався після їхньої капітуляції перед Сталіним. Незважаючи на звинувачення, що кидав їм в лице Вишинський, усе було зрозумілим. Можна було лише дивуватись, що метою свого першого замаху вони обрали не голову партії, самого диктатора, а другорядну постать — секретаря ленінградського обкому партії Сергія Мироновича Кірова. Вбивство Кірова не могло викликати якісь зміни в режимі. Навпаки, воно змусило б апарат вдатися до нещадних репресій проти терористів, які б паралізували боротьбу тієї групи. Навіщо ці люди, які хотіли усунути Сталіна, почали з Кірова? Далі, Кірова було вбито 1 грудня 1934 року, тобто за два роки до того, як група Каменєва та Зінов’єва, що організувала те вбивство, постала перед судом, будучи звинуваченою в цьому вбивстві. Але ж перед цим за організацію того ж самого вбивства багато людей уже було покарано на смерть. З початку 1935 року 117 білогвардійців було розстріляно за вбивство Кірова.

Все це не трималося купи. Але ж я все ще вагався.

Зізнання звинувачених спершу не викликали підозр. Незрозумілим було лише те, що вони не зробили нічого, щоб пролити світло на справжні мотиви своєї акції. Зрештою, усі вони були старі революціонери, які боролися ще з царем. Чому не використали цього процесу як трибуну для проголошення перед усією партією, перед робітничим класом цілого світу мети своєї боротьби? Замість того вони поводили себе так, як звелів їм прокурор: визнали свою провину, покаялись, самі себе здискредитували, замість того, щоб закликати маси до боротьби за звільнення від нестерпної тиранії. Все це було дуже підозрілим, але я все ще не дійшов певності, доки те, що настало потім, не відкрило мені очі. Арешт усієї, майже без винятку, старої гвардії революції й ліквідація всіх старих соратників Леніна не полишали ніяких сумнівів щодо того, що відбувалось.

Звинувачувані в Кемерово зізналися, що П’ятаков, перший заступник Народного комісара важкої промисловості й справжній організатор радянської індустріалізації, намовив їх знехтувати правилами організації вентиляції вугільних копалень із тим, щоб шахтарі задихнулися і тим самим викликати ненависть до уряду. Я знав П’ятакова. Він був моїм непрямим начальником. Після ліквідації опозиції 1927 року, в якій П’ятаков брав участь, увійшов до складу Вищої Ради народного господарства й став заступником Орджонікідзе. Людина виняткової сили волі й безмежної енергії, він за якихось десять років організував індустріалізацію всієї країни. Не було фабрики чи заводу, яких би він не знав особисто. Монтаж кожного двигуна або трансформатора здійснювався лише за його вказівкою. Мені здавалось, що та надцентралізація гальмує виробництво, але якщо хтось і міг керувати в такий манері таким величезним апаратом, то це був тільки Юрій Леонідович П’ятаков. Кидався у вир праці як навіжений. О третій годині ночі його вже можна було знайти в наркоматівському кабінеті. Він складав плани розвитку радянської індустрії, розподіляв інвестиційні фонди, студіював нові технології та методи господарювання в Німеччині та Америці, замовляв новітнє технічне устаткування та контролював виконання виробничих планів.