Читаем Холодна Гора полностью

Для мене це було фундаментальним фактом. Рано чи пізно, вся суспільна надбудова пристосується до економічної бази. Оскільки нова соціально-економічна база почала вільно функціонувати, оскільки народні маси тепер матимуть усе, що їм треба для задоволення не лише першочергових, але й усіх потреб життя, свобода неодмінно повернеться в цей край. Утиски втратять свій сенс, не буде ніякого виправдання ні для існування таємної поліції, ні для тероризування цілого народу. Треба тільки чекати й не втрачати мужності. І з тими добрими думками я повернувся додому.

Наступного ранку я знов стояв перед слідчим.

Перепустки цього разу не було. Я зателефонував до Полевецького, і він звелів мене впустити. Прийняв мене з обличчям, червоним від гніву:

— Що вам збрело в голову? Продовжуєте бавитись із вогнем?

Хто вам дозволив інформувати Лейпунського? Здається, все ще не зрозуміли, з ким маєте справу?

— Громадянине слідчий, розумію, що вчинив негаразд, але ж я просто не міг дати собі ради, не міг цього більше витримати.

— Доведеться витримати ще й не таке. Вам здається, що ви можете безкарно викидати нам свої коники. Не таких, як ви, ставили на коліна! Саме так, на коліна! На коліна перед радянською владою!

Я змовчав. Він погрожував ще деякий час, потім сів і почав трохи вже примирливіше:

— Я не маю вже для вас часу, звинувачуваний Вайсберг. Закликаю вас прийняти рішення зараз: ви капітулюєте чи ні?

— Я не розумію вашого питання.

— Я маю на увазі, чи вирішили ви припинити боротьбу проти радянської влади?

— Я ніколи не боровся проти радянської влади.

— Чи готові ви визнати свої злочини, припинити підпільну діяльність та видати своїх спільників?

— Громадянине слідчий, я повторюю, що не маю з цим усім нічого спільного.

— Чи збираєтесь видати контрреволюційну організацію, яку ви створили на теренах нашої держави?

— Громадянине слідчий, мені немає що сказати.

— Це ваше останнє слово?

— Так, останнє.

— У такому разі пішли.

Він підвівся й пропустив мене поперед себе. Я був переконаний, що йдеться про мій негайний арешт. Але знов сталося інакше. Ми йшли знайомими коридорами аж до кабінету начальника відділу.

Капітан Азак прийняв нас з похмурим виразом обличчя. Звернувся до Полевецького:

— Отже, громадянине сержанте, звинувачений не зізнається?

— Так. Відмовляється робити будь-які зізнання.

Капітан звернувся до мене й деякий час проникливо дивився мені в очі, потім повільно запитав:

— Олександре Семеновичу, чи ошаліли? Маєте намір боротися з нами? Хто ви, власне, є?!

— Громадянине капітане, я не маю наміру боротися з будь-яким органом радянської влади, але й не можу складати зізнань, які не відповідають дійсності.

— Ясно! Ми не вимагаємо від вас ніяких вигадок, нам потрібна правда й тільки правда.

— Громадянине капітане, немає в моєму житті нічого, що нагадувало б бодай тінь злочину проти радянської влади.

— Чи не думаєте ви, що ми могли викликати вас сюди, не будучи впевненими в протилежному?

— У такому разі ви стали жертвою помилки або містифікації.

Дозвольте мені подивитися ваш матеріал і я швидко його спростую.

— Не диктуйте нам слідчих методів. Тут — він вказав на дві грубі теки — зібрана гора матеріалу проти вас, починаючи з дня вашого прибуття до Радянського Союзу. Стежили за вами безперервно як тут, так і під час ваших закордонних подорожей. Ми маємо відомості про всі ваші зв’язки і маємо намір з вами кінчати.

Хотілось йому відповісти: «Якщо ви так усе знаєте, то чого чіпляєтеся до мене? У такому разі заарештуйте мене й на підставі ваших матеріалів віддайте під суд». Але промовчав.

— Олександре Семеновичу, чи ви справді думаєте, що обрали вірну тактику? Маєте надію врятувати вашу організацію? Вам це не вдасться. Ми все тримаємо під своїм контролем. Зараз ідеться не стільки про ваших людей, скільки про вашу голову. Даємо вам шанс її зберегти. Скористайтесь з нього.

— Громадянине слідчий, я можу лише повторити: не маю з цим усім нічого спільного.

Капітан підвівся й звернувся до Полевецького:

— Залиште нас самих, сержанте.

Полевецький вийшов. Азак усівся, підпер голову руками, й мовив ніби приятельским тоном:

— Олександре Семеновичу, чи читали в газетах звіти з процесу П’ятакова, Радека, Муралова та інших?

— Частково читав, частково слухав по радіо.

— Чи знаєте біографії цих людей? Чи знаєте, що то були за люди?

— Знаю життя лише тих, хто свого часу відігравав значну роль у революційному русі.

— Чи не звернули ви увагу на ту обставину, що всі звинувачені капітулювали перед слідчими й зізнались у своїх злочинах?

Я мовчав.

— Олександре Семеновичу, були між ними люди, яким не можна відмовити у великій фізичній і психічній силі опору. Але й вони зламались. Візьміть, наприклад, Муралова. Цілих вісім місяців після арешту чинив він опір, вісім місяців відмовлявся від будь-яких зізнань, потім зламався й він.

Я мовчав.

— Чи думаєте, що ви сильніші за Муралова? Чи знаєте життя цієї людини?

Я дивився перед собою. Пригадав книжку Троцького «Моє життя» і описаний ним епізод про Муралова часів 1906 року: