Читаем Холодна Гора полностью

«…З того часу бере свій початок моя непохитна дружба з Мураловим, як у війні, так і в політиці. Про цього чоловіка маю тут сказати принаймні декілька слів. Муралов — старий більшовик, який боровся ще в революцію 1905 року в Москві. У Серпухові під Москвою в 1906 році він поринув у вир погрому, організованого Чорною сотнею, як завжди, під захистом поліції. Муралов дивовижний гігант, людина, чия відчайдушна відвага дорівнює його шляхетній доброті. Якось разом з іншими представниками лівих він опинився в будинку земства в оточенні ворогів. Муралов з револьвером у руці вийшов з будинку й пішов на натовп, який розступився перед ним. Але якась агресивна група Чорної сотні заступила йому дорогу. «Розійдись!» — заволав гігант і підніс догори револьвера. На нього накинулись. Він застрелив одного нападника на місці, а другого поранив. Натовп відступив. Не притишуючи кроку, Муралов, немов криголам, розітнув натовп і пішов у напрямку до Москви.

…Його процес тривав понад два роки і, незважаючи на шалену реакцію, закінчився виправданням».

Думаючи про цей епізод, я дивився на протилежну стіну, де висів портрет Дзержинського. Знову пролунав голос капітана:

— Олександре Семеновичу, Муралов був колись революціонером і одним з найвідважніших бійців, яких ми мали. Все життя був солдатом. Чи не гадаєте, що будете сильніші за нього?

Я звернувся до Азака:

— Громадянине капітане, скажіть мені, як то можливо, що старий революціонер зміг підняти руки проти власної країни, проти революції, проти робітничого класу й проти соціалізму?

— Олександре Семеновичу, революція поглина людей повністю, як сухий пісок воду. Найменший конфлікт з партією, найменші відхилення неодмінно ведуть до злочину. Класовий ворог прокладає собі шлях в щілини між партією та людьми, які відхилилися від генеральної лінії. Людина може бути за нас або проти нас. Троцькісти добре про те знають.

— Громадянине капітане, можливо, ви й маєте рацію, але ж це все ніяким чином мене не стосується. Моя політична активність у Радянському Союзі обмежувалась лише читанням газет. Мене цілком поглинала технічна та адміністративна робота.

— Це неправда, громадянине звинувачуваний. Праця в інституті тільки маскувала ваші контрреволюційні злочини. Ви підступний і тому дуже небезпечний ворог.

— Мені нема чого на це сказати.

— Ми змусимо вас заговорити. Маємо у своєму арсеналі для того доволі засобів. Якщо нам вдалося викрити та поставити на коліна таких людей, як П’ятаков, Муралов та Радек, то хіба ми не знайдемо управи на вас, Олександре Семеновичу?

— Ці люди шпигували проти радянської влади, а я ні. А це велика різниця.

— Бачу, що ви є заклятим ворогом. Чи не гадаєте, що ми завжди розмовлятимемо по-приятельски? Але це скоро зміниться, і тоді настане плач і скрегіт зубів; будете прохати про помилування, але буде пізно. Іще раз, Олександре Семеновичу, моє останнє до вас слово:

переходите на наш бік чи ні?

— Громадянине капітане, я розповів вам усе, що міг розповісти.

Не винен я в злочинах, у яких ви мене підозрюєте, і не можу робити органам радянської влади інших зізнань, як тільки говорити чисту правду… — Досить! Я більш не маю про що з вами говорити!

Він подзвонив і з’явився Полевецький.

— Товаришу Полевецький, більше ніяких розмов з цим чоловіком. Ми мусимо вжити інших заходів.

А потім на мою адресу:

— Пізніше ми вияснимо, що з вами робити, чи заарештувати відразу, чи трохи почекати. В усякому разі, на радянській землі місця для вас уже немає. Або будете годувати білих ведмедів, або… Про все інше довідаєтесь у свій час.

І до Полевецького:

— Спровадьте його.

Я пішов за Полевецьким. Він мовчки підписав мені у своєму кабінеті перепустку й викликав дзвінком солдата. Ніхто не промовив жодного слова. Він навіть не зреагував на моє прощання. Солдат спровадив мене вниз і показав вартовому перепустку. Варта тим часом отримала наказ завернути мене назад. Серце моє завмерло.

Тепер уже мене звідціль не випустять. Я йшов за солдатом немов напівмертвий. Полевецький поклав переді мною аркуш паперу для підпису. Виявилось, що це те саме забов’язання, яке я вже підписував першого разу: наказано мовчати, якщо не хочу наразитися на найвищі кари за порушення державної таємниці.

— Спробуйте ще раз порушити забов’язання. За другим разом це не мине вам безкарно, Олександре Семеновичу.

— Відведіть його вниз, — сказав він солдату.

Цього разу варта мене пропустила.

Я прийшов саме на обід. Не чекаючи питань, сказав Мерселеві:

— Не знаю, що вони збираються зі мною зробити. Цього разу не веліли приходити знову і, мабуть, вже не викликатимуть. Я вирішив виїхати, якщо вони мені це дозволять.

— Ти це серйозно, Алексе? — запитав він сумно. — Чи, дійсно, так треба?

— Так, треба, і я не можу уявити нічого кращого для себе. Було б дуже добре, якби й ти, Марселю, виїхав зі мною.

— Алексе, ти сам знаєш, що це нісенітниця. Маю тут дружину, дитину й люблю свою роботу. Я ні за що не виїду.

— Дружину й дитину міг би забрати з собою.

— Оленці ніколи не дадуть закордонного паспорта. Зваж, як Шура довго на нього чекає.