Читаем Холодна Гора полностью

— Пантелєєв бачив вас у мене й помітив ваш збуджений стан.

— Пантелєєв, напевне, не є інформатором. Це гарна людина й до того ж досить проста, аби зробити якісь висновки з побаченого.

Лейпунський поблажливо усміхнувся.

— Незважавючи на вашу досвідченість, Алексе, ви дуже наївний у таких справах. Але не будемо зараз про це. Що би ви хотіли, аби я зробив?

— Я й сам не знаю.

— Розкажіть мені про ваші плани. Чи залишаєтесь ви тут?

— Ні, після того що трапилось, я не бажаю продовжувати тут працювати. Я хочу виїхати, але не хотів би тікати. Я хочу виїхати за кордон, скоріше за все до Іспанії, після формальних погоджень з партією та Комінтерном. Але, мабуть, з того нічого не вийде, бо вже завтра мене заарештують.

— Усе одно я повинен про цю розмову доповісти.

Хвилину чи дві ми обидва мовчали, обдумучи ситуацію.

— Добре, — сказав я нарешті, — повинні так повинні, але зробіть це завтра вранці. А я сьогодні напишу заяву до ДПУ й повідомлю про те, що не витримав і все вам розповів. Здається, так буде краще.

— Справді, мабуть, так буде краще.

Він підвівся й підійшов до вікна. Ми знов обидва помовчали.

Потім він повернувся й сказав:

— Постараюся щось зробити у вашій справі. Я поговорю з Мазо.

Він людина добра й розумна.

…Мазо був начальником ДПУ Харківської області. У той час, коли керівництво державним апаратом усе більше й більше переходило з рук партії й рад до рук ДПУ, то була найвпливовіша людина в Харківській області. Мої слідчі були його підлеглими й тремтіли перед ним. Він єдиний міг прийняти остаточне рішення в моїй справі.

Лейпунський був членом міського партійного комітету й директором одного з найважливіших у країні наукових інститутів. Був членом української Академії наук і його, як одного з небагатьох учених, членів партії, дуже поважали в місті. На додачу він був надзвичайно чарівною особистістю, що давало йому можливість робити те, що не вдавалося іншим. У мене знову з’явилася надія.

— Коли ви хочете поговорити з Мазо?

— Це залежатиме від того, коли він зможе мене прийняти. Я зголошуся вже сьогодні. Але, Алексе, я не зможу передати вам змісту нашої з ним розмови.

— А якщо мене вранці заарештують?

Сашко підійшов до мене й поклав руку на плече.

— Це буде тяжко, Алексе, але ви повинні поводити себе як справжній комуніст навіть у в’язниці. Іноді доводиться тримати іспит перед лицем ворога, а іноді перед власним народом.

— Чи не заслабкий я для цього? Моя поведінка визначатиметься не наявністю провини чи її відсутністю, а лише якостями мого організму.

— Маю сподівання, Алексе, що вам стане снаги.

Він подав мені руку. Я відчув сильне бажання обійняти його, але натомість відповів міцним потиском руки.

Розмова з Лейпунським додала мені відваги. Я написав листа до Полевецького, викликав машину й поїхав на будівництво. Там панувало загальне піднесення. Стало відомо, що завтра вранці з Москви прибуває комісія Народного комісаріату важкої промисловості інспектувати будівництво. Хоч я вже й передав справи Комарову, але оскільки я був із самого початку будівництва відповідальним за його проект, то він, довідавшись, що мене завтра не буде, впав у розпач.

Тоді я вирішив зателефонувати Полевецькому й попросити його перенести термін наступного допиту. Я запропонував Комарова вийти з кімнати на час моєї телефонної розмови. Він глянув на мене з подивом, зауваживши, що зі мною щось негаразд. Не було сумніву, що, будучи досвідченою радянською людиною, він уже давно про все здогадався.

Я з’єднався з Полевецьким одразу.

— Громадянине Полевецький, — почав я, — завтра на дослідну станцію прибуває урядова інспекційна комісія, щоб проконтролювати хід будівництва, і моя відсутність була б дуже небажаною і помітною. Чи не вважаєте ви за можливе перенести допит на інший день?

— Зачекайте хвилинку, — відповів він, — мушу знайти для вас час. — Через хвилину чи дві я почув його знову. — Добре, приходьте в понеділок вранці о десятій.

— Прийду. Зрозумійте, моя відсутність буде дуже помітною.

— Ясна річ, ваша робота не повинна страждати. Дуже важливо, щоб ніхто не довідався про наші розмови.

Я зітхнув з полегшенням. Три вільних дні! До понеділка! Тон Полевецького був приязний. Він дізнався про мою роботу. Після бесіди з Лейпунським мене стурбувало його зауваження щодо таємності наших розмов. Я перекинувся декількома словами з Комаровим і поїхав додому. Олена була щаслива бачити мене в кращому настрої. Ослабла нервове напруження останніх днів, воскресла надія, і я знов набув здатності зосереджуватися. Прийшов Марсель, і ми сіли обідати.

— Що чути, Алексе? Знову все гаразд? Я знаю, як швидко ти реагуєш на все добре і зле. Говори нарешті!

— Я сподіваюсь, що з’явилися лише підстави для надії. Увечері розповім тобі все, але мусиш мовчати.

Моє застереження, коли справа торкалася Марселя, було зайвим. Я не знав людини більш мовчазної, ніж він.