Читаем Холодна Гора полностью

Шура була товаришкою мого приятеля Аді Тауссіга, австрійського інженера, який повернувся до своєї країни й хотів, аби дружина виїхала до нього.

— Шура комсомолка, — відповів я. — Вона не хоче брати австрійського паспорта, бо не хоче позбутися радянського громадянства. З австрійським громадянством вона отримала б свій закордонний паспорт через декілька днів і могла б не пізніше, як через тиждень, уже виїхати.

— А чи не думаєш ти, що Олена також відмовиться поміняти громадянство, навіть якби я вирішив покинути цю країну? Адже вона ніколи не зможе сюди повернутись!

Я мовчав. Як віддані ці люди своїй країні та її справам. І як їм за те віддячують. Олена, як дружина Марселя й австрійська громадянка, мала б повну можливість виїхати до його родичів за кордон. Була вона проста дівчина з українського села. Знала закордонне життя лише з фільмів. Знала чудові черевики й сукні, які носять іноземці, що іноді приїздять сюди. Закордон вона сприймала як казкову країну. Але, з іншого боку, знала: то ворог. Вона була вихована у звичайних для радянської молоді поглядах і відкидала з погордою навіть думку про те, щоб відмовитись від свого громадянства та шукати в Англії чи Америці кращого життя. То здавалося їй зрадою. Обоє вони жили в злиднях. Особливо в останні місяці, коли народилася дитина, а Марсель втратив роботу. Але вона була щаслива тим, що Марсель був з нею, що він готував її до університету. Вони займали одну кімнатку в трикімнатній квартирі. У Відні Марсель мав велику віллу. Сам він був чоловіком без претензій, а Олена вважала їхню кімнатку за найкраще помешкання, яке тільки можна собі уявити. Вона була б зовсім щасливою й задоволеною, якби не приспіли всілякі турботи останніх років. Боротьба в інституті, арешт моєї дружини, звільнення Марселя з роботи, а зараз ще й моя справа.

Її батько помер у 1921 році під час великого голоду. Єдиного брата вона втратила під час голоду вже по колективізації, а зараз дуже була стурбована перспективою нової хвилі збурень, підозр та небезпек.

Держава, чи як кажуть на селі — влада — була завжди для селян елементом ворожим. Вона то тут, то там хапала свої жертви, і їй треба було платити данину. Село — то зовсім інша річ. Вона любила село й ніяк не хотіла з ним розлучатись. Щось з тих селянських уявлень залишалося в Олені ще й досі, хоч уже багато років вона жила серед нас, іноземців, читала книжки, починала вчити основи теорії марксизму й потроху розуміти, з якою метою це все робилося: революція, соціалістичне будівництво і так далі.

Після обіду я пішов до інституту, щоб побачитися з директором.

Застав Олександра Ілліча в його кабінеті.

— Олександре Іллічу, — почав я, — я вирішив покінчити з роботою в інституті. Хочу виїхати в кінці лютого.

— Чи встигнете за місяць зробити все необхідне для того, щоб Комаров міг продовжити вашу справу без втрат для роботи?

— Зроблю все, що треба. Місяць — то дуже багато часу. Ми давно вже працюємо разом, і Комаров уже призвичаївся до керівництва. Постараюся забезпечити будівництво й монтаж необхідними матеріалами, машинами та інструментом, щоб до завершення робіт не виникло якихось ускладнень.

— Шкода, Алексе, що не зможете побачити початку роботи станції. Всі знають, що ви вклали в це будівництво своє життя.

— Сашко, я не маю вибору.

— Я розумію, Алексе, що вами керує. Прикро мені, що до того дійшло. Принесіть мені вашу заяву про звільнення і я оформлю відповідний наказ.

Він підвівся й подав мені руку. Я хотів його запитати, чи розмовляв він з Мазо, але стримався. Він сам добре бачив, який я занепокоєний та як чекаю на якусь звістку від нього; якщо мовчав, то мав для того підстави. Він навіть не запитав про те, як пройшов останній допит.

— Бувай здоров, Сашко.

Я вийшов.