Читаем Втрачений символ полностью

— Раджу вам не випробовувати моє терпіння. Ви маленький гвинтик у великій машині. Якщо ви мене не послухаєтеся, Пітер помре. Це я вам обіцяю.

— Наскільки я розумію, Пітер уже помер.

— Та ні — живий-живісінький, але страшенно потребує вашої допомоги, професоре.

— Що насправді вам потрібно? — заволав Ленґдон у телефон.

Малах помовчав, а потім відповів:

— Багато людей шукали древні таємниці й сперечалися з приводу їхньої сили. А я сьогодні доведу, що ці таємниці існують насправді.

Ленґдон мовчав.

— Пропоную вам негайно братися до роботи з мапою, — сказав Малах. — Ця інформація потрібна мені сьогодні.

— Сьогодні? Але вже дев'ята вечора!

— Саме так. Tempus fugit — час спливає.

Редактор журналу «Нью-Йорк» Джонас Фаукман саме вимикав світло у своєму мангеттенському офісі, коли задзвонив його телефон. Він і не збирався відповідати о такій пізній годині, тобто не збирався, поки не поглянув на дисплей телефону. «Не інакше, як щось цікаве», — подумав він, простягнувши руку до слухавки.

— А ми хіба й досі вас друкуємо? — напівжартома спитав Фаукман.

— Джонасе! — у голосі Ленґдона бриніло занепокоєння. — Дякувати Богу, ти ще на роботі. Мені потрібна твоя допомога.

Настрій редактора одразу ж поліпшився.

— Хочеш дати матеріал, щоб я його відредагував, Роберте?

— Ні, мені потрібна інформація. Минулого року я познайомив тебе з науковцем на ім'я Кетрін Соломон, сестрою Пітера Соломона, пам'ятаєш?

Фаукман спохмурнів. «Матеріалу не буде».

— Вона шукала видавця для своєї книги з ноетичної науки. Пам'ятаєш її?

Фаукман закотив очі.

— Звісно, пам'ятаю. Мільйон подяк тобі за те знайомство. Вона не лише не дала мені прочитати результати її досліджень, а й не захотіла публікувати книгу, поки не дочекається якоїсь магічної дати в майбутньому.

— Джонасе, послухай, я не маю часу. Мені потрібен телефон Кетрін. Негайно. Ти його маєш?

— Мушу тебе попередити, бо ти якийсь аж надто засмиканий. Вона неймовірна, але навряд чи ти зможеш здивувати її своїми...

— Це не жарт, Джонасе. Мені потрібен її номер. Негайно.

— Гаразд, зачекай, не вимикайся. — Фаукман та Ленґдон знали один одного достатньо давно, щоб редактор навчився розбиратися, коли його приятель жартує, а коли — ні. Джонас набрав ім'я Кетрін Соломон у пошуковому вікні і почав сканувати редакційний сервер електронної пошти.

— Уже шукаю, — сказав Фаукман. — До речі, одна маленька порада: коли їй зателефонуєш, то краще не роби цього з Гарвардського басейну. Бо у тебе такий напружений голос, наче ти в божевільні.

— Я не в басейні. Я в тунелі під Капітолієм.

З голосу професора Фаукман зрозумів, що той не жартує. «Що ж сталося з цим хлопцем?»

— Роберте, чому тобі не сидиться вдома за науковими працями? — Комп'ютер Джонаса пискнув. — Ага, ось він. — Редактор прокрутив коліщатком «миші» старий список повідомлень електронної пошти. — Схоже, все, що маю, — це номер її мобільного.

— Згодиться.

Фаукман продиктував Ленґдонові телефон.

— Дякую, Джонасе, — із полегшенням сказав професор. — За мною боржок.

— Так, Роберте, за тобою боржок — рукопис. Ти часом не знаєш, скільки мені ще доведеться...

Лінія замовкла.

Фаукман витріщився на слухавку і скрушно похитав головою. «От якби для публікації книжок можна було обходитися без авторів!»

Кетрін Соломон завагалася, побачивши на дисплеї номер абонента. Вона спочатку вирішила, що то телефонує Триш, аби пояснити, чому вона та Кристофер Абадон так затрималися. Але то дзвонила не Триш.

Зовсім не вона.

Кетрін відчула, як спалахнули її щоки, — і посміхнулася. «Такий дивний вечір сьогодні!» Вона натиснула на кнопку.

— Не може бути! — грайливо мовила вона. — Самотній книгоїд прагне компанії незаміжньої дами, що займається ноетичною наукою?

— Кетрін! — низький голос і справді належав Робертові Ленґдону. — Слава Богу, з тобою все гаразд.

— Звісно, зі мною все гаразд, — здивовано відповіла Кетрін. — Окрім того факту, що після отієї вечірки у Пітера минулого літа ти тільки зараз подзвонив мені.

— Цього вечора дещо сталося. Будь ласка, вислухай мене. — Зазвичай спокійний голос Роберта звучав уривчасто і нервово. — Мені важко тобі це казати, але Пітер потрапив у велику біду.

Посмішку Кетрін як вітром здуло.

— Ти про що?

— Пітер... — Ленґдон завагався, добираючи слова. — Не знаю, як краще сказати, але його... захопили. Точно не знаю, хто і як, але...

— Захопили? — перепитала Кетрін. — Роберте, ти мене лякаєш. Захопили... як?

— Як полоненого. — Голос Ленґдона затремтів від бурхливих емоцій, що його переповнювали. — Це, напевне, трапилося сьогодні, а може, вчора.

— Це навіть не смішно, — сердито відповіла вона. — Мій брат у повному порядку. Я розмовляла з ним лише п'ятнадцять хвилин тому.

— Та невже?! — остовпів Ленґдон.

— Так! Він надіслав мені текстове повідомлення, що невдовзі буде в лабораторії.

— Текстове повідомлення... — повторив Ленґдон. — А його голос ти чула?

— Ні, але...