Читаем Втрачений символ полностью

Ленґдон прослідував за афроамериканцем до верхнього майданчика сходів, а потім вони у непозначені двері вийшли до службового коридору. Пробігши повз коробки та мішки зі сміттям, вони різко звернули вбік і через службові двері несподівано вскочили до якогось дивовижного світу — то було приміщення з м'якими сидіннями, схоже на кінозал. Незнайомець провів Ленґдона боковим проходом між кріслами, потім вони, пройшовши у парадні двері, опинилися у великому світлому атріумі. Ленґдон второпав, що вони потрапили до гостьового центру, через який він сьогодні ввечері увійшов до Капітолію.

На жаль, окрім них там був і поліцейський з капітолійської охорони.

Зійшовшись, всі троє зупинилися і повитріщалися один на одного. Ленґдон упізнав молодого поліцейського-латиноамериканця, котрий цього вечора сканував його сумку.

— Полісмене Нуньєс, — сказав афроамериканець. — Ані слова! Йдіть за мною.

Охоронець збентежився, але виконав наказ без зайвих запитань.

«Що ж це за чоловік?»

Вони утрьох поквапилися до південно-східного рогу гостьового центру й увійшли до маленького фойє, де виднілися масивні двері, заблоковані оранжевими стовпчиками. Самі двері були запечатані липкою стрічкою — вочевидь, щоби до гостьового центру потрапляло менше пилу ззовні. Афроамериканець простягнув руку і відідрав стрічку. А потім понишпорив у в'язці ключів і сказав охоронцеві:

— Наш приятель, шеф Андерсон, зараз у підземеллі. Можливо, він поранений. Вам спало на думку перевірити, чи все там гаразд.

— Слухаю, сер. — Нуньєс був спантеличений не менше, ніж стривожений.

— А найголовніше — ви нас не бачили. — Чоловік знайшов ключ, зняв його із в'язки і відімкнув важкий дверний засув. Рвучко відчинивши двері, він кинув ключ охоронцеві. — Замкніть за нами двері. Приліпіть стрічку назад якомога ретельніше. Сховайте ключ у кишеню і нічого не кажіть. Навіть шефу. Зрозуміло, полісмене Нуньєс?

Охоронець глянув на ключ так, неначе йому щойно ввірили коштовний камінь.

— Зрозуміло, сер.

Чоловік поспішив у двері, і Ленґдон подався слідком. Охоронець замкнув за ними важкий засув, і Ленґдон почув, як Нуньєс приліплює стрічку на місце.

— Професоре Ленґдон, — звернувся до нього чоловік, коли вони швидко крокували сучасним коридором, будівництво якого ще не завершилося. — Мене звуть Ворен Беламі. Пітер Соломон — мій найкращий друг.

Ленґдон кинув на статечного афроамериканця здивований погляд. «Так оце — Ворен Беламі?» Ленґдон ніколи не зустрічався з Архітектором Капітолію, але його ім'я, безперечно, знав.

— Пітер про вас дуже високої думки, — мовив Беламі, — і мені дуже шкода, що нам довелося познайомитися за таких жахливих обставин.

— Пітер потрапив у страшну біду. Його руку...

— Я знаю, — похмуро перервав його Беламі. — Боюся, що це навіть не половина страшної правди.

Вони дійшли до кінця освітленої частини коридору, і прохід різко звернув ліворуч. Решта коридору, куди б він не вів, була непроглядно темною.

— Стривайте, — сказав Беламі і зник у електрощитовій, з якої в темну частину коридору зміїлися товсті кабелі високої напруги. Ленґдон почекав, поки Архітектор нишпорив всередині. Нарешті Беламі, вочевидь, знайшов перемикач, через який живилися струмом подовжувальні кабелі, бо в темному коридорі, яким пролягав їхній маршрут, раптом спалахнуло світло.

Ленґдон тільки й зміг, що спантеличено витріщитися.

Вашинґтон, округ Колумбія, — як і Рим — був містом з мереживом потайних проходів та підземних тунелів. І прохід, що зараз відкрився перед ними, нагадав Ленґдонові тунель Il Passetto, що сполучав Ватикан із замком Святого Янгола. Довгий. Темний. Вузький. Однак цей прохід, на відміну від древнього тунеля, був сучасний і ще недобудований. Він являв собою довгий будівельний майданчик. Настільки довгий і вузький, що, здавалося, закінчувався вдалині глухим кутом. Єдиним джерелом світла була низка підвішених на чималій відстані одна від одної будівельних ламп, чиєї потужності вистачало не набагато більше, ніж просто підкреслювати неймовірну довжину тунеля.

А Беламі вже увійшов до проходу.

— Йдіть за мною. І дивіться під ноги.

І Ленґдон пішов слід у слід за Архітектором, дивуючись, куди ж веде цей тунель.

А цієї самої миті Малах вийшов із блоку номер три і швидко покрокував безлюдним коридором Центру техпідтримки до блоку номер п'ять. У руці він стискав картку Триш і тихо шепотів: «Нуль вісім, нуль чотири».

У його голові крутилася ще одна думка. Малах щойно отримав термінове повідомлення з будівлі Капітолію. «Мій підопічний зіткнувся з непередбаченими труднощами». Та навіть попри це, новини були оптимістичними: Роберт Ленґдон мав тепер і піраміду, і горішній камінь. Усе трапилося не зовсім так, як передбачалося, але всі головні деталі тепер ставали на свої місця. Неначе сама доля визначала сьогоднішні події, невпинно ведучи Малаха до перемоги.