Читаем Страта голодом полностью

Нарешті й ми добралися до колгоспу. Перш за все метнулися до корівника. Ми знали, де наша корівонька стоїть. Ось уже більше місяця ми навідували її мало не щодня відтоді, як нас змушено підписати заяву до колгоспу. Мама, було, позбирає сякого-такого корму, прокрадеться з ним у колгоспну корівню і довго потім дивиться, як наша корівка задоволено жвакає те, що вона їй принесла. Ці відвідини корівні ні разу не обходилися без сліз. Адже корова так багато важила для нас! Її молоко було тим головним харчем, що вберігав нас від голодної смерти впродовж останніх кількох років. Без. нього ми навряд чи й вижили б.

На щастя, корова стояла на своєму місці. Я залишив маму стерегти її, а сам метнувся до стайні. Але тут мені не пощастило: нашого коня вже не було. Кинувся надвір, де стояв був наш віз – і воза не знайшов. Не марнуючи часу на розшуки, я побіг назад. Ми поспішили додому з коровою. Шкода було втратити коня й воза, але, дякувати долі, хоч корову привели додому.

Наступного дня ще з досвіту нас розбудила густа стрілянина десь на дальніх кутках села. Гримотіло так, наче там справжній бій розгорівся. Навіть гарматні вибухи чулися час від часу, так само, як тоді, кілька тижнів тому, коли батерія стояла в полях за північною околицею села і набої шугали над нашими головами, розриваючись десь аж у водах Тясмину.

Але й стрілянина не могла утримати нас із братом від наміру таки піти назад до колгоспу, щоб розшукати коня і воза. Вийшовши з дому, ми бігцем перетяли широку центральну вулицю й невдовзі опинилися біля спаленого клюбу. Далі йти побоялися, бо з-за руїн побачили кілька військових вантажних машин на майдані. По ньому і по найближчих вулицях походжали патрулі. Біля крамниці й пошти стояла варта. Десь із околиць чутно було постріли з рушниць. Помітили ми також кілька непорушних людських тіл на забризканому кров'ю снігу.

Що властиво діялося протягом ночі в центрі села – ми не знали, але побачене так прикро нас вразило, що нам перехотілося йти туди, куди ми зібралися. Ми вирішили чимшвидше вертатись додому.

Після нашого повернення нашій родині не лишалося нічого іншого, як тільки чекати, що буде далі. Становище, в якому опинилося наше село, було непевне й небезпечне. Ми щойно розтрощили колгосп, спалили декотрі будівлі й розібрали більшу частину своєї худоби та реманенту. Цим стихійним вибухом ми продемонстрували своє небажання господарювати колгоспом, але ж у нас не було певности в тому, що ми перемогли. Та й хто його знає з тим представником райпарткому – чи то всерйоз він казав минулого вечора на зборах, а чи тільки хотів відвернути нашу увагу від того, що справді мав на думці? І коли так, то що воно таке оте «справді»? Була ж якась причина всьому тому, що він наговорив.

І ще одне вельми турбувало й непокоїло нас: чи ми ще колгоспники тепер, після всього, що трапилося? Бо формальної заяви на вихід з колгоспу, оскільки я знав, ніхто не писав. То який же тепер наш стан? Чи вже відчепиться від нас партія, чи ні?

Поки ми стривожено чекали дальшого розвитку подій, надійшли деякі новини. Виявляється, що після бунту вранці щонайменше двадцятеро селян застрелено на смерть. Вони загинули, коли пробували забрати назад свою худобу й реманент.

Інша трагічна новина була та, що цього самого ранку ще й заарештували чоловік двадцять. Серед них був і той парубок, що перший почав бунт у нашій сотці. Того ж дня повикидали з хат жінок, дітей та інших членів родин убитих та заарештованих і вивезли із села. Військові вантажні машини доправили їх на станцію залізниці, де вже чекали на них порожній потяг і районне партійне та державне начальство.

Тиждень чи два після бунту минули без ніякої офіційної реакції на ці події. Усе дошкульніше гризло нам голову найпекучіше питання – колгоспники ми таки чи ні? Непевність нашого становища доводила нас мало не до розпачу. Для нас це було справою життя або смерти. Уже ж надходила пора, коли починалися весняні польові роботи. А тепер більшість селян не могла того робити з тієї простої причини, що не володіла землею. Зі вступом до колгоспу землі їхні усуспільнено й проголошено «соціялістичною власністю» і як така вона охоронялася державним законом. Під час бунту декому з селян вдалося забрати назад свою худобу і реманент, якщо вони його віднайшли. Але як вони могли забрати назад землю? Це було просто неможливо; земля вже не була їхня. Обробляти її вони то могли, але не мали запоруки, що зберуть урожай. Таж не було певности, що вони бодай доживуть до жнив!