– Чи обвинувачений хапав вас за руку, коли ви були при виконанні своїх службових обов'язків?

– Так.

– Чи обвинуваченому було відомо, що ви – офіційний представник партії та уряду?

– Так.

– Чи обвинувачений скорився вашому наказові, коли ви наказали йому відпустити вас?

– Ні.

– Чи завдали дії підсудного фізичного болю вам?

І ще багато подібних запитань було поставлено «товаришеві Хижнякові». І на кожне він відповідав лише «так» або «ні».

Слідом за «товаришем Хижняком» свідчила жінка, що була в нашій хаті того вечора як член комісії.

– Чи підсудний бився з вашим головою, товаришем Хижняком?

– Так.

– Чи було відомо підсудному, що ваш голова і всі члени комісії, в тім числі й ви, офіційно представляли партію та уряд?

– Так.

Міліціонера теж викликали, тепер уже другим заходом. І знову «товариш Цейтлін» обернув його обличчям до залі.

– Хто вам завдав цих тілесних ушкоджень? – було перше запитання.

– Підсудний.

– Чи дії підсудного спричинили вам фізичний біль?

– Так.

– Чи знав він, що ви – на державній службі?

– Так.

– Він вас ударив?

– Багато разів.

Викликали ще одного міліціонера на місце для свідків. Він теж мав відповідати «так» або «ні».

– Ви бачили, як підсудний бив міліціонера?

– Так.

Коли викликали за свідка нашу маму, вона ввійшла дуже спокійна зовні й сповнена рішучости. «Товариш Цейтлін» перестеріг її, що фальшиве свідчення суворо карається законом і що треба відповідати тільки «так» або «ні». Тоді озвалася мама:

– Перше ніж відповідати на якісь запитання, я хотіла б дізнатися, де я перебуваю: на партзборах чи на суді?

Ці слова виявились чимось цілком несподіваним, особливо для «товариша Цейтліна». Таке запитання було досі нечуване. Ніхто не смів ставити під сумнів заслугу й мудрість партійного керівника, хоч би яким він був начальником – малим чи великим. Мати, звичайно, не усвідомлювала собі, що, ставлячи такі зухвалі запитання, вона тільки погіршує становище Сергія.

– На суді, – хутко відповів «товариш Цейтлін».

– А якщо на суді, то чого це я, чи й інші люди, викликані в цій справі, маємо відповідати на запитання ваші, партійного секретаря, а не на запитання судді? – запитала мати різким тоном.

Поміж присутніх прокотився гомін.

«Товариш Цейтлін» не забарився з відповіддю, а відповідь ця була така сама несподівана, як і запитання.

– Позаяк я являюся тут представником партії й уряду, то я таким чином представляю тут і законність! – коротко ознаймив він, але тоді все ж обернувся до судді й наказав йому вести далі справу.

Однак мати стояла на своєму і висловила гострий протест проти незаконного поводження з її сином. Бо Сергій увесь час сидів з руками, зв'язаними за спиною, і знати було, що йому боляче.

Це зауваження в обороні Сергія викликало тільки сміх у «товариша Цейтліна». Потім він нагадав їй, що вона мусить на запитання відповідати лише «так» або «ні». Далі почався самий допит.

– Чи був голова вашої сотні у вас у хаті?

– Так.

– Чи вхопив ваш син Сергій товариша Хижняка за руку при виконанні ним службових обов'язків у вашій хаті?

– Алеж...

– Так чи ні? – перебив маму «товариш Цейтлін», з люттю дивлячись на неї.

– Він то вхопив, але...

Однак мати не встигла сказати, що хотіла. «Товариш Цейтлін» нахилився до судді і щось йому прошепотів. У ту мить мати відчула, куди воно хилиться, схопилася з місця й голосно вигукнула, що син тільки рятував її життя.

Та було вже запізно. Суддя оголосив, що суд зібрав уже достатньо доказів на доведення вини підсудного. Відтак він наказав мамі звільнити місце для свідків. Вона зайшлася слізьми й кинулась обіймати Сергія, але урядовці звеліли міліціонерам силоміць видалити її з цього балагану-суду.

А суд тим часом перейшов до розширення висунутих проти Сергія обвинувачень. «Товариш Цейтлін» назвав його контрреволюціонером, ворогом народу і поставив вимогу передати цю справу на розгляд вищих судових інстанцій і органів державної безпеки. Так і було зроблено, як того вимагав цей партійний товариш.

Двоє міліціонерів вивели Сергія. Ту мить ми бачили його востаннє. Усіх засуджених наступного ранку вивезли з села. І жоден з них не повернувся.

Через два роки ми одержали непідписаного листа. Хтось невідомий сповіщав нас, що мій брат Сергій помер від катувань і знесилля на будівництві Біломорсько-Балтійського канала.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Після арешту мого брата й трьох наших дядьків нас огорнув страх і почуття одинокости, як ще ніколи перед тим. Раніше то хоч від дядьків була якась допомога й розрада. І був з нами Сергій, дужий і тямущий, справжній господар у хаті. А тепер нікого поруч не стало, залишилися ми сиротами без роду.

Але сільське начальство не полишило нас насамоті. Ми весь час відчували його над собою, як важкий тягар на плечах. Уранці й увечері, вдень і вночі – воно завше було з нами.

Доводилося часто ходити на сотню, на десятихатку й п'ятихатку і вислуховувати нескінченні промови про переваги колективного господарювання. Доводилося витримувати виснажливі допити щодо того, чого ми не хочемо вступати до колгоспу та які в нас харчові припаси.