— Я лише допомагав їй з комп’ютером. Я нічого не знаю ні про який телефонний дзвінок. Чому б вам просто не зателефонувати на цей номер і не дізнатись, чий він?

— Ми намагались. Ніхто не відповідає.

— Ну, ви маєте емейл-адресу. Подивимося, що в заголовку. — Він натиснув кілька клавіш, зробив кілька кліків мишкою.

Фрост насупився на те, що було тепер на екрані.

— Айпі-адреса.

Джамал кивнув.

— Можливо, вона вкаже нам місцезнаходження відправника. — Він перейшов на новий вебсайт, увів дані в рядок пошуку і зітхнув. — Вибачте. Перекидає на хотмейл у Вірджинії. Чому б вам просто не надіслати йому емейл?

— А якщо він не відповість? — спитав Фрост.

Джейн подивилася на комп’ютер і ненадовго замислилася.

— Він пише, що отримав від неї листа, який переслали з його старої квартири. Це означає, що вона намагалась знайти його. Ймовірно, вона його шукала онлайн.

— Тож перевіримо її історію пошуку, — сказав Джамал.

— У нас немає її ноутбуку.

— Він і не потрібен. Ви вже в її джмейлівському акаунті. — Він потягнувся по мишку, потім зупинився й подивився на Джейн. — те, що я можу це зробити, зовсім не означає, що я — хакер чи щось таке, гаразд? Я лише знаю кілька трюків, і присягаюсь, це — єдиний раз, коли заходив в її акаунт.

— Гаразд, ми тобі віримо, — сказала Джейн.

— І щоб ви знали, я записую це на телефон. Щоб було ясно, що це ви просите його це зробити. Тож не шийте йому потім нічого, — сказала його мама.

— Ми й не думали, — сказав Фрост.

— Раз ми вже увійшли, нам потрібно лише перейти в її ґуґлівський акаунт. — Клік. — Заходимо у «Дані й конфіденційність». — Клік. — І відкриваємо «Моя активність». — Клік. — І ось перелік її пошуків онлайн, за датою. — Він крутнувся й усміхнувся Джейн з Фростом. — Нема за що.

Джейн подивилася на екран.

— Дідько. Бостонська поліція має тебе найняти.

— Це я теж записала! — обізвалася від дверей пані Берд.

Джейн з Фростом присунулися ближче, а Джамал прокрутив екран вниз, демонструючи вебсайти, які Софія відвідувала в останні тижні свого життя. Погода, газета, онлайновий сестринський журнал, стаття про генетику груп крові.

— Стоп, — сказала Джейн, вказуючи на екран. — Ось. Десяте квітня. Вона шукала в ґуґлі людину на ім’я Джеймс Крейтон. Хто б це міг бути?

— Здається, досить поширене ім’я, — сказав Джамал. — Результатів буде чимало.

— Заводь його в пошук. Погляньмо, що знайдемо.

Джамал задав пошук і пирхнув.

— Сімнадцять мільйонів збігів. Відомий хокеїст, психолог, актор. Плюс ще тисяча інших типів з таким ім’ям на фейсбуці. Який вам потрібен?

— Той, якого вона шукала.

— І скільки років ви готові на це витратити?

— Продовжуй скролити її пошукову активність. Які ще вебсайти вона відвідувала?

Рука Джамала повернулася на мишку, скролячи до початку квітня повз посилання на «Портленд Прес Геральд» та «Бангор Дейлі Ньюз».

— І ми знову повертаємось до Мену, — сказала Джейн.

– Вона ж там колись жила, — сказав Фрост.

– Але це було п’ятнадцять років тому. Навіщо їй раптом шукати їхні газети? — Джейн вказала на посилання на «Бангор Дейлі Ньюз». — Клікни-но цю. Подивимося, до чого це приведе.

Джамал клікнув посилання, і екран заповнила стара новостійна стаття: «В убивстві викладачки Колбі-коледжу підозрюють її колишнього чоловіка».

— Це ще в біса що таке? — здивувався Фрост. — Та цій історії дев’ятнадцять років. Як вона пов’язана з усім іншим?

— Ось як, — відповіла Джейн і вказала на екран. На речення, приховане посеред статті.

«…видано ордер на арешт колишнього чоловіка жертви Джеймса Т. Крейтона».

— Це людина, яку вона шукала, — сказав Фрост. — Можливо, вона його знайшла.

Джейн подивилася на Фроста.

— Або він знайшов її.

20

Цілу ніч гримів грім, і поки вони їхали на північ, машину заливав дощ. Джейн наполягла на тому, що вестиме вона, бо коли погода така гидотна і дороги стають слизькі, за кермом вона найбільше довіряє собі. Вони з Фростом уже їздили цим шляхом у попередніх розслідуваннях — на північ до Мену через Кіттерський міст. Вони були напарниками так довго, що нагадували вже стару подружню пару, де обом комфортно з довгими періодами тиші, і впродовж години майже не говорили, поки «двірники» розганяли по вітровому склу воду, а вітер намагався зіштовхнути машину з дороги.

Заїхали до Мену вже на вісімдесят кілометрів, коли Фрост нарешті сказав:

— Шкода, що так вийшло з суботнім вечором.

— З чим?

— Вечерею в будинку твоєї мами. Еліс сидить на цій дивній дієті, розумієш. Я хвилювався, що твоя мама може бути засмучена тим, що вона мало їла.

— А шо в неї за дієта така дивна?

— Та з книжки цього гуру здоров’я. Вона ще й змінюється щотижня. Одного тижня Еліс запихається білком. Наступного їсть лише салати. Так випало, що це був її салатний тиждень. Я сподівався, що твоя мама не помітить.

— Повір мені, вона помічає кожну виделку, яку хтось відправляє до рота. У неї в голові — калькулятор, яким вона вираховує з’їдене до калорії. — Джейн глянула на нього. — Як у вас, до речі? В тебе з Еліс?

Він знизав плечима.

— То добрі дні, то погані. Здебільшого добрі.