Читаем Послухай мене полностью

— Ті дивні люди через вулицю.

— Чому вони дивні?

— Вони щось приховують, — сказала Анджела. Вона понизила голос, ніби ця таємниця не мала вийти за межі кімнати. — А ще він має пістолет.

Гебріел, що витирав жирні ручки Реджини, підняв очі.

— Ви справді бачили в нього зброю?

— А Джейн тобі не казала? Я бачила його в нього на поясі, коли він нахилився. Пістолет був у нього під сорочкою, що робить його прихованою зброєю, правильно? І Ґрін схожий на людину, що точно знає, як ним користуватись.

— Де ви бачили його з цим пістолетом?

— Він був на верхньому балконі. На його задньому дворі.

Запанувала тиша, поки всі за столом обдумували цю деталь.

— Ма, ти знову шпигувала за ним, — сказала Джейн.

— Ні, я випадково опинилась на задньому дворі Джонаса, коли почула весь цей стукіт молотка по сусідству. Я лише трохи зазирнула через паркан, щоб побачити, що відбувається.

— Люди сподіваються на приватність на своєму задньому дворі, — сказала Еліс. Це, звісно, була правда, але від видатної юристки Еліс її ніхто не хотів чути.

— Що ти робила на задньому дворі Джонаса? — спитала Джейн.

— Я живу на цій вулиці сорок років і намагаюсь наглядати за всім. Не можна запобігти чомусь поганому, якщо навіть не помічати цього.

— Вона має рацію, — сказав Фрост.

Анджела подивилася на Джейн.

— Ти не з’ясувала, чи має він дозвіл на приховане носіння зброї?

— Я не мала на це часу, ма.

— Бо все це дуже підозріло.

— Мати підозрілий вигляд — це, дякувати Богу, не злочин, — сказала Еліс, нездатна зупинитися й не поділитися своєю юридичною думкою.

— Нумо, ходімо всі. Я покажу вам їхній будинок, — сказала Анджела. Вона склала свою серветку на столі й зіп’ялася на ноги. — Тоді, можливо, ви зрозумієте, про що я говорю.

Фрост одразу слухняно встав, щоб іти за нею, а секундою пізніше те саме зробила Еліс. І цього було достатньо, щоб почалася велика міграція. Мора поставила свій келих і пішла за іншими, принаймні з ввічливості.

Вони всі зібралися біля вікна у вітальні і подивились через вулицю. Це був солідний район середнього класу зі скромними будинками на скромних ділянках, район, де людина колись могла виростити трьох дітей на одну свою зарплатню. Джейн виросла тут, і Мора уявила, як вона каталася на велосипеді на цій вулиці і грала з братами на під’їзній доріжці. Вона глянула на Джейн і побачила забіякуватий погляд та квадратну щелепу, які Джейн, мабуть, мала з дитинства. Анджела мала таку саму вперту щелепу. У родині Ріццолі характерні ознаки явно передавалися по жіночій лінії.

Джейн пробурчала Морі:

— Вибачення будуть пізніше.

— За що?

— За спостерігання роботи детективного агентства Анджели Ріццолі.

— Я хотіла тобі сказати, що бачила минулого вечора на репетиції Майка Антріма. Він хвилюється, Джейн. Уся їхня родина.

— Так, думаю, вони й мали б.

— Він хоче знати, чи є щось на того типа на кладовищі.

Джейн зітхнула.

— Я б хотіла мати щось для звіту, але не маю.

— Як щодо того передплаченого телефону? Чи були з нього ще якісь дзвінки останнім часом?

— Жодного. Цей телефон замовк.

— Гаразд, скажіть мені, що ви всі бачите, — попросила Анджела, все ще зосереджена на будинку через вулицю. — Вона простягнула Фростові бінокль.

— Що я маю побачити? — спитав він.

— Скажи нам, чи не насторожує тебе щось у цьому будинку.

Фрост подивився в бінокль.

— Я нічого не бачу. Всі жалюзі опущені.

— Точно, — сказала Анджела. — Бо вони щось приховують.

— Це їхнє право, — зазначила Еліс дратівливо авторитетним тоном. — Ніхто не зобов’язаний виставляти себе світові. Хоч містер Америка отам, схоже, радо це робить.

— О, це лише Джонас, — сказала Анджела. — Не зважайте на нього.

Але важко було не зважати на сивочолого чоловіка, що качав залізо по сусідству з Ґрінами. Він стояв перед вікном своєї вітальні з голим торсом і займався на виду в усього району.

— Ця людина не хоче, щоб на неї не зважали, — сказала Джейн.

— До речі, він у чудовій формі для чоловіка його віку, — зауважила Еліс.

— Йому шістдесят два, — сказала Анджела. — Відставний «морський котик».

— І це, гм, видно.

— Та забудьте ви про Джонаса! Головне — Ґріни. Я хочу, щоб ви подивились на них.

От тільки дивитися не було особливо на що. Мора бачила лише опущені жалюзі та зачинені двері гаража. Крізь тріщини на під’їзній доріжці попроростали бур’яни, і якби вона вже не знала, що там хтось живе, можна було б припустити, що будинок стоїть порожній.

— І погляньте, він знову тут, — сказала Анджела, коли повз них повільно проїхав білий фургон. — Удруге за тиждень я бачу, як проїжджає цей фургон. За цим я теж маю простежити.

— То тепер ти стежиш за всіма автівками району? — спитала Джейн.

— Я знаю, що він не належить нікому в цьому кварталі. — Голова Анджели повільно оберталась, стежачи за тим, як фургон проїхав вулицею і зник з виду.

Мора гадала, скільки годин на день Анджела стояла біля цього вікна, стежачи всім. Після чотирьох десятиліть тут вона мала знати кожну машину, кожне дерево, кожен кущ. Тепер, коли її діти виросли, а чоловік пішов, чи не стиснувся до цього її світ?