За кілька будинків від них загуділа газонокосарка, якою кощавий чоловік у бермудах підстригав у себе траву. На відміну від Джонаса, ця людина здавалась абсолютно нецікавою своєю зовнішністю, штовхаючи газонокосарку в шкарпетках де колін та сандалях.

— Це Ларрі Леопольд. Він дуже добре дбає про свій двір, — сказала Анджела. — Вони з Лорелеєю — такі сусіди, яких усі хочуть мати. Дружні люди, що пишаються своєю домівкою. Але Ґріни не такі. Вони навіть розмовляти зі мною не хочуть.

Мора побачила посмикування жалюзі на вікні будинку Ґрінів. Хтось у цьому будинку стежив за ними у відповідь. Так, це справді здавалося дивним.

У когось задзвонив мобільний.

— Це мій, — сказав Фрост і попрямував назад до їдальні, де залишив свій телефон.

— Тож тепер ви бачите ситуацію, — сказала Анджела.

— Так. У тебе забагато вільного часу, — сказала Джейн. — Вінс справді має вже повернувся.

— Він принаймні приділить мені увагу.

— Я приділяю тобі увагу, ма. Я просто не бачу жодних причин, щоб правоохоронці займалися людьми, єдина підозріла поведінка яких полягає в униканні тебе. Як щодо того, що ми дамо тим бідним людям спокій і підемо назад до їдальні по десерт?

— Шкода це казати, пані Р., але нам доведеться пропустити десерт, — сказав Фрост, повертаючись до вітальні. — Нас викликають. Ми з Джейн маємо їхати.

— Куди це? — спитала Джейн.

— Ямайський ставок. Вони знайшли ноутбук Софії Суарес.

19

ДЖЕЙН

Вони припаркувалися на Перкінс-стріт, просто за поліцейською машиною, і спустилися пологим берегом до краю води, де на них чекав патрульний Ліббі. Ямайський ставок був найбільшою прісною водоймою в Бостоні, а доріжка завдовжки два з половиною кілометри навколо нього — популярним маршрутом у любителів бігу. Тепер, коли денне світло вже швидко згасало, на доріжці був лише один-єдиний бігун, такий зосереджений на підтриманні свого темпу, що навіть не глянув на них, промчавши повз.

— Парочка дев’ятирічних хлопчаків помітила його після обіду просто тут, — сказав офіцер Ліббі. — Вони гралися поблизу, пускаючи камінці, і один з них помітив у воді щось блискуче. Зайшов по коліна й дістав його.

— Як далеко він був?

— У центрі ставок близько п’ятнадцяти метрів завглибшки, але по краях досить мілкий. Тож це було, можливо, від трьох до п’яти метрів від цього берега.

— Достатньо близько, щоб його могли викинути звідси.

— Так.

— Чи бачили хлопчаки, хто це зробив? Може, помітили когось неподалік?

— Ні, але ми не знаємо, скільки він пробув у воді. Його могли викинути багато днів тому. Діти віддали його своїй мамі а вона віднесла до місцевого пункту поліції. Наш айтішник помітив що серійний номер ноутбуку відповідає тому, який ви оголосили викраденим. Він каже, що жорсткий диск витягли, що дивно для грабіжника, знаєте? Хто краде ноутбук, а потім дає собі клопіт, щоб його зламати?

— Якісь відбитки пальців?

Ліббі похитав головою.

— Про це подбала вода.

Джейн повернулася і подивилася на машини, що рухалися повз них по Перкінс-стріт.

— Викинув і поїхав. Дуже шкода, що ми не маємо жорсткого диску для вивчення.

— Той, хто його вилучив, потурбувався, щоб не збереглося жодних даних. Цей ноутбук має такий вигляд, наче хтось пройшовся по ньому молотком.

Джейн розвернулася знову до ставка, де в останньому світлі дня мерехтіли брижі.

— Навіщо так цим перейматися? Цікаво, що в ньому було?

— Ну, ми цього тепер не дізнаємось, — сказав Фрост. — Усі дані знищені.

Джейн подивилася вниз на відбитки взуття в намулі, які залишили хлопчаки, що просто випадково обрали це конкретне місце, на цьому конкретному ставку, щоб покидати камінці.

Дотепер Джейн припускала, що грабіжник понесе ноутбук на ринок, сподіваючись на швидкі гроші. Натомість осьде він опинився, розбитий та викинутий, нікому більше не потрібний. Звичайний грабіжник явно не став би такого робити. «Шо такого було в цьому ноутбуці, Софіє? Що ти таке знала, за що тебе вирішили вбити?»

Відбитки ніг хлопчаків розчинялися в сутінках. Самотній бігун знову промчав повз, дихаючи тепер швидше й важче, з глухим тупотом кроків по доріжці за ними.

— Якщо хочете поговорити з хлопчаками, що його знайшли, я маю їхні контакти, — сказав офіцер Ліббі. — Але не думаю, що вони зможуть розповісти вам щось корисне.

Джейн похитала головою.

— Не думаю, що якісь дев’ятирічні розколють для нас цю справу.

— Хоч вони, ймовірно, сплять і бачать розмову з детективом. Ви ж знаєте хлопців.

Хлопці.

Джейн подивилася вниз на майже невидимі вже відбитки взуття і раптом згадала пару блакитних «Найків», що лежала у захаращеній спальні одного хлопця. Який, імовірно, міг дати їм якісь відповіді.

Вона повернулась до Фроста.

— Дані на жорсткому диску, кажеш?

— Так?

— Можливо, є спосіб їх відновити.