Вони пройшли за ним відкритою галереєю до головної спальні, де навислі балки й дедалі щільніші грозові хмари створювали зловісний присмерк. Коли зайшли всередину, він зачинив двері, і Джейн зрозуміла, чому. Енні була вже й так знервована візитом, а те, що він збирався їм розповісти, розбурхало б її ще дужче.

— Дев’ятнадцять років тому старшим детективом у цій справі був Ден Трембле, — сказав Тібодо. — Розумний хлопець, дуже ретельний. На жаль, торік він помер від раку легень. Я дробив для вас копії важливих документів (вони внизу в машині), але можу підсумувати все, що вам потрібно знати про цю справу. Коли це сталося, я був лише скромний патрульний, але перший приїхав на місце. І пам’ятаю кожну жахливу деталь. — Він обвів поглядом спальню, дивлячись вдалину, ніби згадуючи той день, коли уперше приїхав до цього будинку, хоч відтоді це приміщення безумовно змінилося. Луци обставили його у стилі скандинавського модерну, і тепер там було велике ліжко з полірованого клену й килим із чітким геометричним візерунком. На комоді світлого дерева стояло фото усміхненої родини Луців: Енні, її чоловіка Ноя і їхнього рожевощокого сина. З його підстриженою борідкою та окулярами Ной Луц в усьому був схожий на викладача хімії коледжу, людину науки, що, ймовірно, не вірила у прокляті місця. Чи відчував він колись, стоячи в цій кімнаті, хоч найменший холодок від знання того, що тут сталося? Чи визирав він із вікон спальні на наступ лісу й гадав, що ще може приховувати їхній будинок? Джейн не вірила в привидів, але навіть вона відчувала темряву, навислу над цим місцем, відлуння, що ніколи не зникне повністю.

Чи, може, це був просто гуркіт грому.

— Був ранок вівторка, — сказав Тібодо. — Жертва не прийшла на два заняття, які мала вести днем раніше, і не відповідала на телефон. Мені доручили поїхати до її будинку й перевірити, чи все гаразд.

— Що вона викладала в Колбі? — спитав Фрост.

— Англійську літературу. Доцентка, тридцять шість років, нещодавно розлучена. Вона жила в цьому будинку близько року. Того дня, коли приїхав її перевірити, я гадав, що вона просто захворіла й забула поінформувати коледж, що не прийде. Вбивство в цих краях не одразу спадає на думку. Це безпечний район. Родини з дітьми, студенти коледжу. Жодних злочинів, які ви, ймовірно, бачите в себе в Бостоні. Ти просто не очікуєш... — Він зітхнув. — Хай там як, я не був готовий до того, що знайшов.

— Я приїхав сюди близько одинадцятої ранку. Була середина жовтня, гарний день, круговерть барвистого листя. Спочатку я не помітив нічого поганого. Передні двері були замкнені. Я подзвонив, але ніхто не відповів. Її автівка стояла під навісом, тож я зрозумів, що вона, мабуть, удома. У мене почало з’являтися це відчуття, що зароджується в глибині живота, коли ти розумієш, що щось тут не так. Можливо, вона дуже хвора чи впала зі сходів. Або там якась проблема з пічкою, і вона померла від отруєння чадним газом. Я обійшов дім і потрапив у задній двір, де ті великі вікна виходять на ліс, і побачив, що двері на ґанку прочинені. Не схоже було, що їх зламали, тож або вона забула їх замкнути, або хтось скористався ключем.

— Хто ще мав ключ? — спитала Джейн.

— Ми знаємо, що його мав колишній чоловік, але люди тут не завжди замикають двері на ніч. Таке вже тут місце. І вона завжди тримала запасний ключ під каменем на задньому ґанку. Ми знайшли його там, усе ще під каменем.

— Хто знав про той ключ?

— Багато людей. Няня. Прибиральниця. Робітники, що ремонтували кухню.

— Іншими словами, пів містечка.

— Десь так. — Він підійшов до вікна і подивився на дедалі темніше небо. — Того дня було ясно й сонячно. Жодного дощу кілька тижнів, жодних брудних слідів до будинку. Лише купа листя, занесеного вітром крізь прочинені задні двері. Я зайшов усередину і почав підійматися сходами. І тоді помітив мух. І вперше почув цей сморід — ну, ви його добре знаєте. Таке не забудеш. Я піднявся сходами, досяг майданчика і там знайшов її, на підлозі коридору одразу за порогом цієї спальні. На ній була нічна сорочка, а двері спальні були широко розчинені. Схоже було, що вона встала з ліжка, вийшла в коридор і зіткнулася віч-на-віч зі зловмисником. — Він подивився на Джейн із Фростом. — У неї на шиї були сліди задушення, синці, явно залишені пальцями. Той, хто це зробив, був достатньо сильний, щоб задушити жінку голіруч. І, судячи зі смороду й мух, це сталося принаймні за кілька днів до того. Я нічого не торкався й не совав. Залишив її так, як знайшов і вже збирався доповісти про це, коли помітив кролика.

— Якого кролика? — спитала Джейн.

— Плюшевого рожевого кролика. Він лежав на підлозі, в коридорі. Отоді мені справді стало зле. Ніхто не казав мені, що в будинку була дитина. Я пройшов далі по коридору, зазирнув до наступної спальні, і вона явно була дитяча. Рожеві фіранки, ковдра з принцесами на ліжку. Я все обшукав: спальні, підвал, територію навколо будинку, але не знайшов дитини. Не знайшла її й пошукова команда, що прочесала весь той ліс. — Вік похитав головою. — Та маленька дівчинка зникла.

21