Читаем Послухай мене полностью

— Я впевнена, що Джейн сказала б вам, якби щось було.

— У мене таке відчуття, що вона неохоче розкриває свої карти. Ви ж знаєте її досить добре, чи не так?

— Достатньо добре, щоб сказати, що ви можете їй довіряти.

— Що вона скаже нам правду?

Мора зібрала свої ноти у портфель і подивилася на Антріма.

— Вона — найчесніша людина, яку я знаю, — сказала Мора, і це було справді так. Надто часто люди уникали того, щоб говорити щиро, через якісь наслідки для чесності, але це ніколи не заважало Джейн доносити правду, хай яку болючу.

— Ви не могли б з нею поговорити? Дати їй знати, як ми занепокоєні?

— Ми з нею завтра вечеряємо. Я спитаю, чи не захоче вона з вами чимось поділитись.

Вони вийшли з будівлі у такий насичений вологою вечір, що занурилися в теплу ванну. Вона вдихнула цього густого повітря і підняла очі на хмару мошок, що роїлися та билися об вуличний ліхтар. На парковці залишилися лише їхні машині: Морин «лексус» і припаркований за пів дюжини місць від нього «мерседес» Антріма. Вона відімкнула свою автівку і вже збиралася сісти в неї, коли він поставив їй нове запитання.

— А що ви ще можете розповісти мені про детектива Ріццолі?

Вона знову розвернулася до нього.

— В якому сенсі?

— Професійному. Чи можемо ми розраховувати, що вона приділить увагу кожній деталі?

Мора дивилася на нього поверх своєї машини, дах якої мерехтів плівкою вологи.

— Я працювала з багатьма детективами, Майку. І ще ніколи не зустрічала кращого слідчого. Джейн розумна й ретельна. Її можна навіть назвати невпинною.

— Невпинна — це добре.

— У її роботі безумовно. — Мора замовкла, намагаючись прочитати вираз його обличчя під світлом ламп парковки. — Чому ви про неї питаєте? Гадаєте, чи придатна вона для цієї роботи?

— Не я. Дружина. Джуліанна має старомодне уявлення про те, яким має бути детектив з відділу розслідування вбивств, і...

— Дайте вгадаю. Це не жінка.

Антрім збентежено засміявся.

— Маячня, чи не так, у наш вік і час? Але Джуліанна налякана. Вона в цьому не зізнається, але на якомусь рівні справді вірить, що для захисту родини потрібен чоловік. Минулого вечора я прокинувся і побачив, що вона не в ліжку, а стежить за вулицею, чи не ховається там хтось.

— Ну, можете сказати Джуліанні, що ваша родина просто не могла б бути у кращих руках. Я серйозно.

Він усміхнувся.

— Дякую. Так і скажу.

Мора сіла у свій «лексус» і щойно запустила двигун як Антрім постукав у вікно. Вона опустила скло.

— Ви знаєте про вечірку, яку ми влаштовуємо після концерту? — спитав він.

— А буде вечірка?

— Так, я хвилювався, що ви пропустили моє оголошення, бо прийшли сьогодні пізніше. Ми з Джуліанною влаштовуємо вечірку для всіх музикантів та їхніх гостей. Справжню коктейльну вечірку, де буде достатньо їжі, щоб нагодувати філармонічний оркестр. Тож приводьте гостя.

— Звучить заманливо. Після цього концерту мені явно знадобляться кілька коктейлів, щоб прийти до тями.

— Чудово. Побачимося на репетиції наступного тижня. Якщо мене, звісно, не виженуть зі скрипок. О, і Моро...

— Так?

— Ви були чудові сьогодні ввечері. Який жаль, що ви обрали мерців, а не Шопена.

Вона засміялась.

— Це для мого наступного життя.

Мора приїхала першою і тепер стояла в кухні Анджели Ріццолі, потягуючи з келиха вино і почуваючись зайвою, поки господиня носилася навколо з вправністю досвідченого кухаря, літаючи від холодильника до раковини, обробної дошки та плити, де всі чотири конфорки були заставлені булькітливими каструлями. Це був мінус того, щоб бути одержимо пунктуальною, бо це означало стояти в кухні господині й підтримувати розмову ні про що, чого Мора ніколи особливо не вміла. На щастя, Анджела говорила достатньо за них обох.

— Відтоді, як Френкі переїхав до Вашингтона, а Вінс застряг у Каліфорнії, мені більше немає для ного готувати, — сказала Анджела. — Всі ці роки, всі ці страви. Різдво, Великдень, День Подяки, а тепер це просто вечеря на одного. Мені цього не вистачає, розумієш?

Судячи з усіх каструль, що булькали на плиті, цього вечора вистачити мало всім і всього.

— Ви впевнені, що я не можу чимось допомогти? — спитала Мора. — Може, помити салат?

— О ні, Моро, тобі нічого робити не потрібно. У мене все під контролем.

— Але у вас тут стільки справ. Дайте мені якусь роботу.

— Соус. Можеш помішувати соус маринара. Фартухи — у тій нижній шухляді. Я не хочу, щоб ти заляпала свою гарненьку блузку.

Втішена, що нарешті отримала завдання, хай і бездумне, Мора пов’язала фартух з написом «Кухня Анджели» і заходилася помішувати маринара.

— Знаєш, я дуже сподівалась, що він прийде сьогодні, — сказала Анджела. — Твій друг.

«Друг». Евфемізм для чоловіка, що ділив з Морою ліжко.

— Деніел хотів прийти, — сказала Мора. — Але там хтось помер, і сьогодні ввечері він мав побути з їхньою родиною.

— Гадаю, це його робота, чи не так? Ніколи не знаєш, коли знадобишся людям.

«Його робота». Ще один евфемізм, ще один спосіб обійти незручну реальність покликання Деніела. Мора мовчки продовжувала помішувати соус.

— Життя складне, чи не так? — спитала Анджела. — Все змінюється й перевертається. Ніколи не знаєш, у кого закохаєшся.