Читаем Послухай мене полностью

Я завжди любила ходити по покупки для званих вечерь. Штовхаю візок супермаркетом і уявляю гостей, що сидять за моїм столом і пригощаються стравами, які я так любовно приготувала. Не те, щоб це був якийсь особливо масштабний вечір: запрошені лише Джейн з родиною та симпатичний Баррі Фрост зі своєю неприємною дружиною Еліс, плюс Мора та (сподіваюсь) друг Мори отець Брофі. Колись мене непокоїло бачити їх двох разом, бо я росла доброю католичкою. Але погляди змінюються. У моєму віці жодні старі правила, схоже, вже не висічені в камені, безумовно не коли йдеться про любов. На випадок, якщо він справді прийде, я запланую вечерю на сімох. Сімох із половинкою, якщо рахувати маленьку Реджину. Це не набагато більше, ніж вечері на п’ятьох, які я звикла готувати щовечора, коли мої діти були ще малі й готування їжі було обов’язком, пов’язаним радше з тим, щоб просто виставити на стіл щось їстівне.

Ця трапеза буде більш ніж їстівна. Я хочу, щоб вона була святкова.

У м’ясному відділі я вибираю гарну баранячу ногу, яку мій м’ясник любовно загортає в папір. Я збираюсь нашпигувати її часником і засмажити так, щоб вона була соковита в середині. Який сором, що Еліс Фрост сидить на якійсь там дієті і м’яса, ймовірно, навіть не торкнеться. Їй же гірше. Я проходжуся овочевим відділом, набираючи до візка ніжний салат та жовтаву цибулю, картоплю та стручкову квасолю. І спаржу Це для мене. Зараз саме сезон свіжої спаржі, і мені відрадно це бачити, бо це означає, що літо вже не за горами.

Я штовхаю свій візок рядами та відділами, шукаючи оливкову олію та макарони, каву в зернах та вино. Шість пляшок, як мінімум. Знову ж таки, кілька з них просто для мене. З майже повним візком я прямую до відділу заморожених десертів. Ніколи не завадить мати вдома зайве відерце чи два морозива. Завертаю за ріг до морозильних камер і зупиняюсь, коли бачу, хто стоїть там, роздивляючись пропозиції.

Трішія Теллі. Тож вона таки не викрадена й не вбита, а жива та здорова і вочевидь прийшла по морозиво.

— Трішіє!

Вона дивиться на мене порожнім поглядом підлітка. Вона або надто на своїй хвилі, щоб мене впізнавати, або їй просто байдуже.

— Це я, Анджела Ріццолі.

— О, так. Здрасьте.

— Давненько тебе не бачила.

Цього теплого дня на ній блакитні джинсові обрізані шорти і безрозмірна футболка, що сповзає з одного плеча, залишаючи його голим. Це кощаве плечико смикається в мій бік у млявому вітанні, коли я підкочую свій візок ближче.

— Що відбувається, Трішіє? Я говорила з твоєю мамою, і вона дуже хвилюється за тебе.

Її обличчя напружується. Вона дивиться на морозильник, зиркаючи по полицях.

— Ти хоч подзвони їй чи що? — пропоную я. — Скажи, що з тобою все гаразд. Не думаєш, що вона заслуговує хоча б на це?

— Ви нічого про неї не знаєте.

— Вона — твоя мама. Це достатня причина їй подзвонити.

— Не після того, що вона зробила.

— Що? Що Джекі такого зробила?

Трішія відвертається від морозильника.

— Схоже, я врешті нічого не хочу, — бурчить вона і відходить.

Я дивлюся їй вслід, спантеличена тим, що щойно сталося. Я знала цю дівчинку все її життя. Пам’ятаю, як принесла рожевий комбінезончик і упаковку памперсів, коли вона народилася. Коли вона була скауткою, я щороку купувала в неї м’ятне печиво і здавала гроші на поїздку її класу до Вашинґтона. Але це вже не та сама мила дівчинка. Ця Трішія зла та колюча — підліток із жахів кожної матері.

Бідна Джекі.

Після обіду, розібравши покупки, я проходжу вулицею до будинку Джекі. Вона буде втішена почути, що я бачила її доньку живою та здоровою. Коли вона відчиняє двері, я бачу в неї на обличчі напругу, мішки під очима, розпатлане волосся. Вона плакала, і це робить мене тільки злішою на Трішію. Дякувати Богові, моя Джені ніколи не змушувала мене проходити крізь щось таке.

— О, люба, — кажу я, заходячи до будинку. — Схоже, тобі потрібно трохи добрих новин.

— Я зараз не в настрої для візитів.

— Але від цього тобі полегшає. Гарантую.

Ми прямуємо до кухні. Для жінки це автоматичний пункт призначення, перше місце, куди ти йдеш по чай та затишок. Не впевнена, що Джекі взагалі користується в ці дні вітальнею, бо усе там здається завмерлим на місці, неторканим, ніби хтось покрив це все воском, щоб зберегти презентабельним на випадок появи важливого гостя. Цей гість не я. Я — лише подруга. Принаймні я так думала, але вона не здається радою мене бачити і явно хоче, щоб я пішла. Щось змінилося.

Так я думаю, заходячи до кухні. Щось явно змінилося. Це місце стало ще більш захаращеним, ніж коли я востаннє тут була. В раковині повно брудних тарілок, і, судячи з їжі, що на них засохла, стоять вони там не менше доби. На підлозі біля холодильника поблискують кілька уламків скла. Хто залишає розбите скло на підлозі? Джекі не пропонує мені чаю чи кави, що так на неї не схоже. Ми сідаємо за стіл, але вона не дивиться на мене, ніби боїться цього. Або соромиться свого змученого вигляду.

— Розкажи мені, що відбувається, — прошу я.

Вона знизує плечима.

— Шлюб. Це складно.

— Ви посварилися, га?

— Так.

— І хто розбив скло, ти чи Рік? — я вказую на уламки на підлозі.