Читаем Мертва зона полностью

Віра заглибилась у журнали. А він підпер руками підборіддя і задивився за вікно, на гру сонця й тіней, думаючи про те, як скоро після золотого мінливого жовтня настає зима. І про те, що краще б Джонні вмерти. Герб любив хлопця від самого його народження. Він бачив цікавість на маленькому синовому личку, коли приніс до його коляски крихітну деревну жабку й дав її хлопчикові в рученята. Він навчав Джонні ловити рибу, кататися на ковзанах, стріляти. Сидів біля нього ночами, коли 1951 року хлопця звалив тяжкий грип і температура в нього підскакувала до сорока градусів. Нишком змахував рукою сльози, коли Джонні закінчив з відзнакою середню школу й на випускному вечорі виголосив напам’ять промову, й разу не затнувшись. А скільки всякого іншого міг він пригадати: як навчав Джонні водити машину; як стояв разом з ним на носі «Болеро» того літа, коли вони їздили на відпочинок до Нової Шотландії, — Джонні було тоді вісім років, і він радісно й збуджено дивився, як судно розтинає воду; як допомагав йому робити уроки, споруджувати курінь, орієнтуватися за компасом, коли він був у бойскаутах. Усі ті спогади купчились у пам’яті без будь-якої послідовності в часі, і єдиною сполучною ланкою між ними був Джонні — хлопець, що жадібно пізнавав світ, який зрештою так жорстоко його занапастив. І тепер Герб бажав, щоб Джонні помер, — о, як він цього бажав! — щоб хлопець швидше помер, щоб перестало битись його серце, щоб зовсім зрівнялася вже ледь помітна ламана лінія електроенцефалограми, щоб він тихо згас, наче ґнотик свічки в розтопленому воску, — помер і звільнив їх від себе.

7

Роз’їзний продавець грозовідводів спинився біля придорожнього бару «Кеті» в Соммерсворті, штат Нью-Гемпшир, невдовзі після полудня однієї гарячої літньої днини 1973 року; ще не минуло й тижня від Четвертого липня[19], і майбутні грози, певно, тільки зароджувалися десь неподалік, у теплих надрах висхідних термальних потоків.

Його постійно мучила спрага, і спинився він біля «Кеті» лиш задля того, щоб угамувати її двійком склянок пива, зовсім не помишляючи про торгівлю. Та, глянувши за давньою звичкою на дах низької, схожої на ранчо будівлі й побачивши на тлі розжареного до металічного блиску неба рівний, без жодної зазубринки, гребінь, він перехилився на заднє сидіння й узяв пошарпану шкіряну сумку із зразками свого товару.

В барі панували сутінь, прохолода й тиша, якщо не рахувати приглушеного звуку з кольорового телевізора на стіні. Там було кілька завсідників, а за стойкою сам хазяїн, що одним оком дивився на екран, де йшла передача «Навколо світу», а другим — на своїх клієнтів.

Продавець грозовідводів сів біля стойки й поклав свою сумку на вільний стільчик ліворуч. До нього підійшов хазяїн.

— Вітаю, добродію. Що п’ємо?

— «Будвайзер», — відповів торговець. — І собі одну моїм коштом, як ви не проти.

— Я ніколи не проти, — сказав хазяїн. Принісши дві склянки пива, він узяв поданий йому долар і виклав на стойку тридцять центів решти. — Брюс Керрік, — відрекомендувався він і простяг руку.

Продавець грозовідводів потис її.

— А я — Догі, — мовив він. — Ендрю Догі. — І за одним духом вихилив півсклянки.

— Радий познайомитись, — сказав Керрік. Тоді на хвильку відійшов налити якійсь жінці з похмурим обличчям ще чарку текіли[20] й одразу ж повернувся до Догі. — Ви не з тутешніх?

— Ні, — відповів Догі. — Роз’їзний торговець. — Він озирнувся довкола. — У вас тут завжди так тихо?

— Та ні. В суботу й неділю завізно, та й в інші дні торгівля нівроку. Ну, й з приватних вечірок маємо добрий гріш — коли маємо. Одне слово, голодувати не голодую, але й «кадилака» в мене нема. — Він тицьнув пальцем на склянку Догі. — Повторити?

— І собі також, містере Керрік.

— Просто Брюс. — Хазяїн засміявся. — Мабуть, хочете щось мені продати.

А коли він повернувся з двома повними склянками, торговець сказав:

— Узагалі-то я зайшов до вас не за тим, а тільки промочити горло. Та коли вже ви про це заговорили… — Він звичним рухом завдав на стойку свою сумку. В ній щось забряжчало.

— Ну от, я ж казав, — засміявся Керрік.

Двоє із завсідників — старий з бородавкою над правим оком і молодший чолов’яга в сірому комбінезоні — придибали побачити, що продає Догі. Похмура жінка й далі дивилася «Навколо світу».

Догі видобув із сумки три грозовідводи: один довгий з мідною кулькою на кінці, другий трохи коротший і третій — з фаянсовими ізоляторами.

— Що воно в біса… — почав був Керрік.

— Грозовідводи, — сказав старий з бородавкою і захихотів. — Він хоче врятувати твою пивничку від гніву божого, Брюсе. Ти краще послухай, що він тобі скаже.

Він знову засміявся, і чоловік у сірому комбінезоні приєднався до нього. Обличчя Керріка спохмурніло, І продавець грозовідводів зрозумів, що коли він і мав якийсь шанс, то в цю мить утратив його. Він був досвідчений торговець і знав, що такий химерний збіг характерів і обставин часом може звести нанівець будь-яку можливість щось продати ще до того, як випаде нагода показати товар. Отож він сприйняв невдачу по-філософськи і хоча й продовжував свою гру, але вже тільки за звичкою.