У неї народився хлопчик. Його назвали Денніс Едвард Хезлітт. Через три дні Сейру з немовлям виписали додому, і після Дня подяки вона повернулася до вчителювання. На той час Уолт підшукав собі нібито непогане місце в одній з бангорських адвокатських контор, і вони вирішили: якщо все піде добре, Сейра покине працювати в школі у червні 1975 року. Та сама вона була не дуже певна, чи їй справді хочеться цього. Вона полюбила свою роботу.

10

Першого дня 1975 року двоє хлоп’ят з Отісфілда, штат Мен, Чарлі Нортон і Норм Лоусон, гралися в сніжки на задньому дворі Нортонів. Чарлі було вісім років, Нормові — дев’ять. День видався хмарний і мрячний.

Відчуваючи, що їхній бій доходить кінця, — було вже майже час іти обідати, — Норм учинив напад на Чарлі й відкрив біглий вогонь. Пригинаючись і сміючись, Чарлі спершу задкував, а тоді повернув і пустився навтіки. Він перескочив через низьку кам’яну огорожу, що відділяла садибу Нортонів від лісу, й побіг униз стежкою до Стріммерового потічка. Норм ще встиг добряче заліпити йому по каптуру куртки.

Потім Чарлі зник з очей.

Норм перескочив через огорожу й став, видивляючись на засніжений ліс і слухаючи, як з беріз, сосен і ялин капотить тала вода.

— Вернися, курчатко! — гукнув Норм і заквоктав півнем.

Та Чарлі на це не клюнув. Його ніде й знаку не було; а втім, стежка збігала до струмка доволі круто, і він міг там ховатися. Норм знову заквоктав і нерішуче переступив з ноги на ногу. То був ліс Чарлі, його територія, а не Нормова. Норм любив добрий сніжковий бій, коли сам мав у ньому перевагу, але спускатися туди, де напевне чатував у засідці Чарлі з кількома твердими лискучими сніжками напоготові, йому аж ніяк не хотілося.

Проте він усе-таки пройшов з десяток кроків стежкою, як раптом знизу долинув пронизливий, відчайдушний крик.

Норм Лоусон ураз похолов, наче сніг під підошвами його зелених гумових чобітків. Дві сніжки, які він наготував проти Чарлі, випали в нього з рук і хляпнули на стежку. А знизу знов долинув крик, такий тонкий, що його було ледь чути.

«Ох ти ж чорт, він упав у струмок!» — подумав Норм, і його заціпеніння мов рукою зняло. Він побіг стежкою вниз, ковзаючись, послизаючись і раз навіть гепнувшись на озаддя. У вухах відлунювало калатання серця. Краєм свідомості він уявляв собі, як виловлює Чарлі із струмка в останню мить, коли той ось-ось уже зникне під водою, і як про його геройський вчинок напишуть у газеті.

За чверть дороги донизу стежка повертала під гострим кутом, і, діставшись до рогу, Норм побачив, що Чарлі Нортон усе-таки не впав у Стріммерів потічок. Він стояв у тому місці, де стежка виходила на рівний берег, і невідривно дивився на щось у підталому снігу. Каптур збився у нього з голови, і обличчя його було майже таке ж біле, як і сніг. Поки Норм підходив, з грудей Чарлі знову вихопився отой моторошний задишливий крик.

— Що там? — спитав Норм, підходячи ближче. — Чарлі, що з тобою?

Чарлі обернувся до нього. Очі його були вирячені, рот широко розкритий. Він намагався щось промовити, але видобув із себе лиш нерозбірливе мукання та сріблясту нитку слини. Тоді він показав пальцем.

Норм підступив ще ближче до нього й поглянув туди. Та раптом ноги під ним підітнулись, і він як стояв, так і сів. Перед очима в нього усе попливло.

З-під талого снігу витикалися дві ноги в синіх джинсах. Одна була взута в мокасин, друга — гола, жалюгідно-біла. Там-таки із снігу стирчала й рука, немовби благаючи порятунку, що так і не надійшов. Решта тіла ще була милосердно вкрита снігом.

Чарлі та Норм знайшли труп сімнадцятирічної Керол Денбарже, четвертої жертви Душогуба із Касл-Рока.

Минуло майже два роки, відколи він вчинив попереднє вбивство, і жителі Касл-Рока (Стріммерів потічок являв собою південну межу між Касл-Роком і Отісфілдом) почали заспокоюватись, гадаючи, що той кошмар нарешті скінчився.

Аж ні.

Розділ шостий

1

Через одинадцять днів після того, як було знайдено тіло Керол Денбарже, на північ Нової Англії налетів буревій з дощем і снігом. На шостому поверсі Східного медичного центру штату Мен того ранку все відбувалося з невеликим запізненням. Більшість персоналу не змогла вчасно дістатися на роботу, і ті, що дісталися, мусили крутитись, аби підтримувати сякий-такий лад.

Було вже по дев’ятій, коли одна з санітарок, молода жінка на ім’я Еллісон Коновер, принесла містерові Старрету його легкий сніданок. Містер Старрет одужував після інфаркту й «відбував свої два місяці» у відділенні інтенсивної терапії — то був звичайний термін післяінфарктного лікування.

Справи в містера Старрета йшли непогано. Він лежав у 619-й палаті й по секрету казав дружині, що найкраще спонукає його до одужання перспектива позбутися товариства живого трупа на другому ліжку. Невпинне шурхотіння штучних легенів того бідолахи заважає йому спати, скаржився він дружині. І, мовляв, зрештою вже й не знаєш, чого тобі хочеться: щоб той апарат і далі працював або щоб спинився. Спинився, так би мовити, намертво.