Читаем Мертва зона полностью

Ніксон знову вступив на пост президента. Американські хлопці почали повертатися з В’єтнаму. Уолтер Хезлітт не склав іспиту на звання адвоката, і йому запропонували перескласти згодом. Він знову засів за книжки, тим часом як Сейра Хезлітт і далі працювала в школі. Дурненькі, незграбні новачки, яких вона прийняла першого року свого вчителювання, були вже у передостанньому класі. Пласкогруді дівчатка стали тілистими дівулями. Дрібнота, що колись заблукувала в шкільних коридорах, грала тепер в «університетський» баскетбол.

Спалахнув і загас другий арабо-ізраїльський конфлікт. Виник і минув нафтовий бойкот. Карколомно підскочили і… не впали ціни на бензин. Віра Сміт остаточно впевнилася, що друге пришестя Христове із земних надр відбудеться на Південному полюсі. Ці відомості вона почерпнула з нової брошури (17 сторінок, ціна 4 долари 50 центів) під назвою «Підземне царство боже в тропіках». Дивовижна гіпотеза автора полягала в тому, що царство небесне насправді в нас під ногами й що найзручніше місце для проникнення в нього — Південний полюс. Один із розділів брошури називався «Психічні враження дослідників Південного полюсу». Герб зауважив Вірі, що менш ніж рік тому вона була переконана, ніби царство боже десь у небі, найімовірніше — обертається навколо Арктура.

— Щодо мене, то я скорше ладен повірити в це, аніж в оту безглузду маячню про Південний полюс, — сказав він. — Та й у Біблії ж говориться, що царство боже — на небесах. А те тропічне підземелля більш придатне для…

— Замовч! — різко мовила Віра й так стиснула губи, що вони аж побіліли. — Не блазнюй з того, чого не розумієш.

— Я не блазнюю, Віро, — спокійно відповів Герб.

— Господь знає, чому безбожник блазнює, а поганин лютує, — сказала вона. Очі її безтямно блищали.

Вони сиділи біля столу в кухні, перед Гербом лежав старий шворінь, перед Вірою — стіс давніх номерів «Географічного журналу», в яких вона вишукувала фотографії і статті про Південний полюс. Надворі линули із заходу на схід неспокійні хмари і обсипалося листя з дерев. Знову настав жовтень, а цей місяць завжди був для Віри чи не найгіршим часом. Саме в жовтні у її очах найчастіше з’являвся отой безтямний блиск і найдовше не минав. І саме в жовтні у Герба виникала зрадлива думка покинути їх обох. Свою, як видно, душевнохвору дружину й свого зануреного в сон сина, що, мабуть, уже був практично мертвий. Оце й тепер він крутив у руках шворінь, дивився у вікно на неспокійне небо і думав: «Не довго й зібратись. Покидати свої речі в кузов пікапа та й податися геть. Можна до Флориди. Чи до Небраски, до Каліфорнії. Добрий тесля скрізь заробить свої гроші. Зібравсь — і гайда».

Та він знав, що нікуди не поїде. Просто так уже повелося, що в жовтні його обсідали думки про втечу, тим часом як Вірі відкривались нові шляхи до Ісуса й до спасіння єдиної дитини, яку вона спромоглася виносити у своєму неповноцінному лоні.

Зрештою він потягся через стіл і взяв дружину за руку — худу, страхітливо кощаву руку старої жінки. Віра здивовано звела на нього очі.

— Я ж тебе дуже люблю, Віро, — мовив Герб.

Вона всміхнулась у відповідь і на якусь коротку осяйну мить стала напрочуд схожа на ту дівчину, за якою він колись упадав і досяг свого й яка їхньої шлюбної ночі огріла його щіткою для волосся. То була добра й лагідна усмішка, і Вірині очі враз проясніли, засвітилися теплом і любов’ю. Надворі з-за важкої хмари вигулькнуло сонце, пірнуло за іншу хмару, а потім з’явилося знов, відкидаючи рухливі пасмуги тіні на поле за будинком.

— Я знаю, Герберте. І я тебе люблю.

Він поклав і другу свою руку на Вірину й легенько стиснув її.

— Віро… — почав він.

— Що? — Її очі були такі ясні…

Нараз вона опинилася з ним, усією душею з ним, і Герб з болем усвідомив, як вони жахливо віддалились одне від одного за останні три роки.

— Віро, якщо він так і не прочнеться… якщо, боронь боже, таке станеться… то в мене є ти, а в тебе — я, правда? Я це до того…

Вона рвучко висмикнула свою руку. Гербові долоні, що тримали її, зімкнулись у порожнечі.

— Ніколи такого не кажи! Не смій казати, що Джонні не прочнеться!

— Я ж тільки до того, що ми…

— Він неодмінно прочнеться, — провадила Віра, дивлячись у вікно на поле, де й далі перебігали скісні тіні. — Так судив йому Господь. Атож. Ти думаєш, я не знаю? Я знаю, можеш мені повірити. Господь призначив моєму Джонні вершити великі діла. Я чула його голос у своєму серці.

— Гаразд, Віро, — мовив Герб. — Хай так.

Вона сягнула рукою по свої журнали й знов узялася гортати сторінки.

— Я знаю, — повторила вона тоном вередливої дитини.

— Гаразд, — сказав Герб.