Він поглянув на годинник, відчуваючи, як пече в шию сонце. Електронні цифри вкрилися тонким шаром червоної куряви, й він протер їх великим пальцем.

— Коли вони будуть?

«Вони» — це поліція і медик. «Вони» — це всього двоє людей. Один поліціянт і один фельдшер. Ціла команда аж сюди не приїде.

— Не впевнений. Але вони вже в дорозі.

Проте це не означало, що вони з’являться скоро. Нейтан знову поглянув на брезент. На сліди в куряві.

— У нього є поранення?

— Не думаю. Принаймні я не бачив. Він лише перегрівся й був зневоднений.

Похиливши голову, Баб торкнувся носаком черевика кола в куряві. Жоден з братів не згадував про нього. Вони обоє знали, що це таке. Бачили вже схожі кола, залишені присмертними тваринами. Тут Нейтанові спала одна думка, й він роззирнувся.

— Де всі його речі?

— Капелюх під брезентом. А більше в нього нічого не було.

— Як це нічого?

— Пілот сказав — нічого. Йому звеліли перевірити, зробити знімки. Я так зрозумів, він більше нічого не бачив.

— Але... — Нейтан знову оглянув територію. — Нічого? Навіть порожньої пляшки від води?

— Здається, ні.

— Ти добре пошукав?

— Можеш сам пошукати, приятелю. Маєш очі.

— Але...

— Я не знаю, ясно? Я не маю відповідей. Припини ці розпитування.

— Ну добре, — Нейтан глибоко зітхнув. — Та пілот, здається, знайшов машину?

— Знайшов.

— То де вона?

Він уже не приховував роздратування. «З корови можна більше витягнути, ніж із клятого Баба», — як говорив тато.

— Біля дороги.

Нейтан дивився на нього.

— Біля якої дороги?

— А тут багато доріг? Біля нашої. По цей бік межі, трохи на північ від твоєї загороди для худоби. Господи, про все говорили по рації, приятелю.

— Не може бути. Це за десять кілометрів звідси.

— За вісім, я б сказав, але так.

Запала довга мовчанка. Сонце підбилося високо, і смужка тіні, яку відкидав могильний камінь, майже зникла.

— Отож Кем покинув машину? — зронив Нейтан. Земля в нього під ногами мала легенький нахил. Побачивши вираз на обличчі молодшого брата, Нейтан похитав головою. — Вибач, я розумію, що ти не знаєш, та просто...

Він глянув братові за спину, на безкрає і застигле видноколо. Скільки сягало око, ворушилися тільки Бабові груди — здіймалися й опадали.

— Ти їздив до машини? — нарешті запитав Нейтан.

— Ні.

Цього разу каже правду, подумав Нейтан. Він озирнувся через плече. Зандер, скулившись на своєму сидінні, здавався темним обрисом.

— Їдьмо.

Розділ 2

Зрештою виявилося, що їхати дев’ять кілометрів.

Бездоріжник стояв з тамтого боку огорожі, отож Нейтан проліз назад попід дротом і відчинив пасажирські дверцята. Зандер звів очі, вуста вже складалися в запитання. Нейтан підніс руку.

— Все розповім пізніше. Ходімо. Ми їдемо шукати машину дядька Кема.

— Шукати? А де вона? — нахмурився Зандер. За цей тиждень його зачіска учня приватної школи дещо скуйовдилася, а щетина на підборідді додавала років.

— Десь біля дороги. Баб поведе.

— Перепрошую, аж там, біля вашої дороги?

— Схоже на це.

— Але... Як?

— Не знаю, приятелю. Побачимо.

Зандер розтулив рота, але знову стулив і виліз з автівки, більше нічого не кажучи. Рушив за батьком до огорожі, глипнув на брезент і, прямуючи до Бабової машини, шанобливо обійшов могилу по великому колу.

— Привіт, Бабе.

— Добридень, малий. Хоча ти вже не такий і малий, га?

— Ні, здається.

— Як Брисбен?

Нейтан бачив, як син на мить затнувся. «Краще, ніж тут», — ясно читалася відповідь.

— Усе гаразд, дякую, — натомість промовив він. — Мені дуже прикро через Кемерона.

— Ага, ну, ти ж не винен, приятелю, — мовив Баб, відчиняючи дверцята машини. — Стрибай сюди.

Зандер не відривав очей від могили.

— А ми просто...

— Що? — Баб уже сидів за кермом.

— Отак його тут залишимо?

— Нам сказали нічого не чіпати.

Зандер був шокований.

— Я не збирався чіпати це. Його. Я просто подумав, чи не слід комусь із нас... — він не договорив, наштовхнувшись на Бабів порожній погляд. — Не зважай.

Нейтан бачив, що це проявилася Зандерова міська м’якотілість — наче шар молоденької шкіри. Гнучкість у суперечках, імпортна кава й ранкові новини лагідно скруглили всі його гострі кути. Не обламали їх, не стерли на твердий мозоль. Зандер думав, перш ніж заговорити, та зважував наслідки своїх дій, перш ніж починати діяти. Загалом, подумалося Нейтанові, це не погано. Проте все залежить від того, де ти опинився... Нейтан відчинив дверцята машини.

— Гадаю, все буде нормально, приятелю, — сказав він, залізаючи. — Їдьмо.

Зандера це не переконало, але він сів на заднє сидіння, не сперечаючись. У машині було прохолодно й темно. Рація мовчала на своїй підставці.

Нейтан обернувся до брата.

— Поїдеш уздовж огорожі?

— Ага, думаю, так буде найшвидше, — мовив Баб і прискалив око, поглядаючи в дзеркальце заднього огляду на Зандера. — Ти там тримайся на задньому сидінні, я постараюся їхати обережніше, але труситиме добряче.

— Гаразд.