Присівши, він перевірив колеса. Всі чотири були цілі та твердо стояли на міцній скелі. Нейтан відчинив капот і провів рукою по ключових вузлах. Наскільки він міг судити, усе на місці. У вікно він побачив, що датчики обох баків — головного й запасного — показують, що ті майже повні. Нейтан вчув якийсь звук і, звівши очі, угледів Баба, який відчиняв багажник «ленд-крузера». Вони з Зандером обоє витріщилися на великий багажник з дивним виразом облич. Обійшовши машину, Нейтан приєднався до них.

Автівка була повна припасів. Багато літрів питної води в нерозпечатаних пляшках були охайно складені поряд з бляшанками тунця й бобів. Чудовий набір. Достатньо, щоб протриматися тиждень і більше. Нейтан одним пальцем відчинив міні-холодильник, який підключався до акумулятора машини. Всередині були ще пляшки з водою, а також загорнуті бутерброди, вже підсохлі по краях, і шість бляшанок пива середньої міцності в упаковці. Були в багажнику й інші речі. Запасна каністра бензину, два надійно закріплені запасні колеса, лопата, аптечка. Коротше, все, як зазвичай. Нейтан знав: якщо відчинити його власну автівку, в ній буде те саме. Й у Бабовій, мабуть, теж. Базовий набір для виживання в найсуворішому кліматі Австралії. Без цього з дому ніхто не виїжджає.

— І ключі його тут.

Зандер саме зазирав у відчинені водійські дверцята, і Нейтан приєднався до нього. Стоячи з сином пліч-о-пліч, він неусвідомлено зауважив, що їхні плечі вже на одному рівні.

Червона курява, що залітала в машину, осіла тонким шаром на всіх поверхнях. Під цією поволокою Нейтан побачив ключі: вони кріпилися до ремінця, що, скручений охайним кільцем, лежав на сидінні.

А це трохи дивно, шепнув тихий голос у голові. Не так той факт, що ключі лишилися в машині. В усьому районі Нейтан не знав нікого, хто вчинив би інакше. В уяві постали його власні ключі на підлозі автівки, яка зосталася біля могили. Бабові ключі зараз висіли на важелі поворотників у машині, що стоїть біля підніжжя схилу. Нейтан у житті не бачив, щоб Кемерон забирав ключі з авта. І в житті не бачив, щоб він отак скручував ремінець і акуратно клав його.

— Може, зламався? — непереконливо промовив Баб.

Нейтан не відповів. Поглянув на ключі — й зненацька рука сама потяглася до них.

— Тату, ні, там не можна нічого чі...

Він проігнорував Зандера, й від руху його руки в повітрі тонкими колами закружляла курява. Коли пальці стиснули ключі, Нейтан уже знав з холодною певністю, що буде далі.

Він заліз у машину, встромив ключі в запалювання й повернув. Метал ковзнув легко й повернувся м’яко. Нейтан відчув вібрацію двигуна, який з ревінням завівся й почав рівномірно гуркотіти. В тиші той гуркіт здавався дуже гучним.

Нейтан метнув погляд на Зандера, але син уже не спостерігав за ним. Натомість він задивився попри машину кудись удалину. Він хмурився, дашком приставивши долоню над очима. Нейтан теж обернувся туди. Вдалині рухалася на півдні одна-єдина густа хмара куряви. Хтось їхав.

Розділ З

Нейтан стояв біля могили скотаря вдруге за день, спостерігаючи за наближенням ще однієї машини. Вона почала стишувати хід.

Це було повнопривідне авто на промислових шинах, з кенгурятником попереду, як майже всі машини в цьому районі, але тут ще були й ноші в кузові. На сонці зблискували світловідбивні знаки «швидкої допомоги» спереду та з боків.

Нейтан, Баб і Зандер стояли на верхівці скелі, поряд з Кемероновим «ленд-крузером», поки хмара куряви не набула чітких обрисів. Тоді вони без жодного слова спустилися зі схилу й поїхали назад до могили скотаря — чекати.

Коли «швидка» зупинилася й фельдшер вітально здійняв руку, Нейтан уперше за весь ранок відчув полегшення. Нарешті хоч якась допомога.

Стів Фіцджеральд був жилавим чолов’ягою трохи за п’ятдесят, який іноді розповідав байки про свої поїздки з Червоним Хрестом. Половину життя він провів у Афганістані, Сирії, Руанді й деінде, а другу половину їздив на виклики, працюючи сам-один у клініці в Баламарі, в малонаселеній австралійські глушині. Таке випробування йому до душі, зронив він одного разу, а Нейтанові подумалося, що випробування — це ще м’яко сказано. Стів випірнув з машини разом з поліціянтом, якого Нейтан ще не бачив.

— Де Гленн? — миттю запитав Нейтан, і коп спохмурнів.

Стів відповів не одразу. Оглянув могилу, брезент і похитав головою.

— Господи. Сердешний Кемерон, — присів він навпочіпки, але нічого не торкався. — Гленн відучора застряг у Гаддон-Корнері. Якась родина з дітьми взяла напрокат машину й засіла десь у пісках, але сама не знає де. Він уже їх знайшов, та сюди зможе дістатися не раніше, ніж завтра.

— Завтра?

— У нього лише одна пара рук, приятелю.

— Чорт.

Це була правда: сержант Гленн Маккенна був одним-єдиним поліціянтом на терені завбільшки зі штат Вікторія. Іноді бував поблизу, іноді — ні, та він бодай знав характер місцевості. Нейтан роздивлявся нового копа. Той уже встиг обгоріти, а на вигляд здавався не старшим за Зандера.

— Звідки ти прилетів?

— Із Сент-Геленса. Сьогодні вранці. Сержант Ладлоу.

— Ти там на стажуванні?

— Ні, — Ладлоу завагався. — У Брисбені.