Читаем Заблудлий полностью

І все одно він зупинив машину далі від огорожі, ніж потрібно. Смикнув ручне гальмо, не вимикаючи ні двигуна, ні кондиціонера. Обидва незграйно засвистіли, протестуючи проти квінслендської грудневої спеки.

— Лишайся в машині, — мовив він.

— Але...

Проте Нейтан, не дослухавши, хряснув дверцятами. Підійшов до огорожі, розсунув верхні дроти й переліз зі своєї ділянки на братову.

Неподалік могили скотаря стояла повнопривідна автівка — її двигун теж працював, а кондиціонер, понад сумнів, крутився на всі заводи. Щойно Нейтан відійшов від огорожі, дверцята машини відчинилися, і з неї виліз молодший брат.

— Добридень, — гукнув Баб, коли Нейтан опинився в зоні чутності.

— Добридень.

Зустрілися біля могильного каменя. Нейтан знав, що якоїсь миті доведеться поглянути вниз. Він, відтягуючи цей момент, розтулив вуста.

— Коли це ти...

Тут позаду вчувся рух, і Нейтан тицьнув пальцем.

— Агов! Сиди в клятій машині! — З такої віддалі довелося кричати, тож вийшло грубіше, ніж він планував. Він зробив ще одну спробу. — Сиди в машині.

Вийшло не набагато краще, та принаймні син послухався.

— Я й забув, що з тобою Зандер, — мовив Баб.

— Ага.

Нейтан дочекався, поки дверцята з клацанням зачиняться. У лобовому склі виднілися обриси Зандера; останнім часом він, шістнадцятирічний, уже більше нагадував дорослого чоловіка, ніж хлопчика. Нейтан знову розвернувся до брата. Принаймні до того, що стояв перед ним. Третій брат — середульший — Кемерон Брайт лежав у них під ногами біля надгробка. Слава Богу, був загорнутий у вицвілий брезент.

Нейтан знову заговорив.

— Скільки ти вже тут?

Баб на мить замислився, як це часто робив, перш ніж відповісти. Очі його частково були затулені крисами капелюха, а слова звучали повільніше, ніж у звичайній розмові.

— З учорашнього вечора, приїхав якраз перед сутінками.

— Дядько Гарі не приїде?

Чергова миттєва затримка, а потім брат похитав головою.

— А де він? Удома з мамою?

— Із Ільзою та дівчатами, — мовив Баб. — Він пропонував, але я сказав, що ти вже їдеш.

— Мабуть, це й на краще, що з мамою хтось побуде. У вас там як — без проблем? — Нейтан нарешті подивився на згорток у себе під ногами. Такі речі приваблюють стерв’ятників.

— Ти про динго?

— Так, приятелю.

Звісно. А про що ще? У цих краях вибір невеликий.

— Довелося кілька разів стрельнути, — почухав Баб ключицю, і Нейтан побачив краєчок татуювання — Південного Хреста. — Але все о’кей.

— Добре. Гаразд.

Нейтан відчув знайоме пересердя, яке завжди виникало під час розмов з Бабом. От був би тут Кемерон, щоб згладити ситуацію... і знагла Нейтан відчув гострий укол під ребрами від усвідомлення того, що сталося. Довелося глибоко вдихнути, впускаючи в горло й легені гаряче повітря. Це непросто для всіх.

Очі в Баба почервоніли, неголене обличчя змарніло від приголомшення — як, певно, й у самого Нейтана. Вони двоє були трохи схожі, але не дуже. Стосунки між братами полегшував Кемерон, який у багатьох випадках допомагав подолати провалля між ними. Баб здавався втомленим і, як постійно останнім часом, старшим, ніж пам’яталося Нейтанові. Їх розділяло дванадцять років, і Нейтанові досі було дивно бачити, що брат скоро розміняє тридцятку, а не ходить досі в підгузниках.

Нейтан присів біля брезенту Той був вицвілий і туго підгорнутий, як простирадло на ліжку.

— Ти зазирав?

— Ні. Мені веліли нічого не чіпати.

Нейтан одразу ж йому не повірив. Щось було в його тоні, а ще в тому, як лежав верхній кінець брезенту. І звісно, щойно Нейтан потягнувся рукою, Баб видав горловий звук.

— Не варто, Нейте. Видовище неприємне.

Баб ніколи не вмів брехати. Забравши руку, Нейтан підвівся.

— Що з ним трапилося?

— Не знаю. Чув тільки те, що сказали по рації.

— Так, але я майже все проґавив, — мовив Нейтан, не дивлячись Бабові в очі.

Баб переступив з ноги на ногу.

— Здається, ти пообіцяв мамі, що не вимикатимеш її, приятелю.

Нейтан не відповів, а Баб не наполягав. Нейтан поглянув через огорожу на свою ділянку. Побачив, як крутиться на пасажирському сидінні Зандер. Весь тиждень вони рухалися вздовж південної межі: вдень працювали, на ніч ставали табором. Учора ввечері вони саме збиралися вже складати реманент, коли повітря завібрувало, й над головою почав знижуватися гелікоптер. Чорний птах на тлі темно-синьої агонії дня.

«Чого це він так пізно літає?» — запитав Зандер, мружачись на небо. Нейтан не відповів. Нічний політ.

Небезпечне рішення і зловісне знамення. Щось негаразд. Вони ввімкнули рацію, та було вже запізно.

Нейтан подивився на Баба.

— Слухай, я почув достатньо. Але це не означає, що я щось уторопав.

Баб сіпнув неголеною щелепою, мовляв: «Ти такий не один».

— Не знаю, що сталося, приятелю.

— Та добре, ти розкажи все, що знаєш.

Нейтан постарався приглушити нетерплячку в голосі. Вчора ввечері, після заходу сонця, він коротко переговорив з Бабом по рації — повідомив, що виїде на світанку. Мав ще сотню питань, але не поставив жодного. Не на відкритій частоті, де підслухати міг хто завгодно.

— Коли Кем виїхав з дому? — підказав Нейтан, бачачи, що Баб не знає, з чого почати.

— Позавчора вранці, каже Гарі. Десь о восьмій.

— Отже, в середу.