Джейн Гарпер

Заблудлий

Пролог

Згори, з відстані, сліди в куряві формували тісне коло. Далеко не ідеальне: місцями його край був кривуватий і потовщений, місцями стоншений, а подекуди коло й геть уривалося. І було воно не порожнє.

Посередині стояв могильний камінь, за сто років гладенько відшліфований піском, вітром і сонцем. Метр заввишки, цей надгробок і досі стояв ідеально рівно. Був він звернений на захід, на пустелю, а в цих краях це незвично. Рідко хто обирає тут західний напрямок.

Ім’я людини, похованої тут, давно вже стерлося, а місцеві мешканці — всі шістдесят п’ять, плюс стотисячне поголів’я худоби — знали цю пам’ятку просто як «могилу скотаря». На цій ділянці ніколи не було цвинтаря — скотаря просто закопали в землю там, де він помер, і більш ніж за століття до нього так ніхто й не приєднався.

Якщо провести рукою по цьому потертому каменю, в заглибниках угадувалася часткова дата. Один, вісім і дев’ять — мабуть, тисяча вісімсот дев’яносто якийсь-там рік. Добре відчитувалося тільки два слова. Вирізьблені вони були ближче до землі й тому краще захищені від атмосферного впливу. А може, від самого початку вони були прорізані глибше: напис здавався важливішим за людину. Ось ці слова:

зблудили були

Місяцями, а іноді й цілий рік тут не проходив жоден подорожній, а тим паче не зупинявся прочитати затертий напис чи примружитися на захід, на пообіднє сонце. Навіть худоба тут не затримувалася. Земля тут піщана, майже гола одинадцять місяців на рік, а решту часу затоплена каламутною повіддю. Корови ходили більше на північ, де було що пощипати й дерева давали трохи тіні.

Отож могила біля загорожі для худоби — трьох тонких напнутих дротів — стояла переважно самотою. Загорожа тягнулася на дюжину кілометрів на схід, до шосе, а на захід — на кількасот, ген до пустелі, де обрій був такий плаский, аж здавалося, можна роздивитися, що земля кругла. Це була земля міражів, де кількоро крихітних дерев удалині мерехтіло й немов плавало на неіснуючих озерах.

Одна самотня садиба містилася на північ від огорожі, а ще одна — на південь. Найближчих сусідів розділяло три години їзди. Від могили неможливо було побачити дорогу на схід. Та й «дорогою» її називати — надто щедро. На цій широкій ґрунтівці по кілька днів стояла тиша, не потривожена жодним автомобілем.

Ґрунтівка вела в Баламару — містечко на одну вулицю, яке так-сяк обслуговувало розкиданих на великій території мешканців, що, зібрані разом, могли вміститися практично в одній великій кімнаті. За тисячу п’ятсот кілометрів далі на схід були Брисбен[1] і узбережжя.

Кілька разів на рік, за встановленим графіком, небо над могилою скотаря починало вібрувати від гуркоту гелікоптера. Пілоти пасли худобу з повітря, за допомогою звуків і рухів переганяючи її на ділянках, що вмістили б невеличкі європейські країни. Але зараз над могилою нависало неозоре порожнє небо.

Пізніше — запізно — гелікоптер тут пролетить-таки, навмисно низько й повільно. Спершу пілот помітить машину, яка поблискуватиме розжареним металом. Могила оддалік приверне його увагу тільки випадково, коли він розвертатиметься в пошуках зручного місця для посадки.

Пілот не зауважить кола в куряві. Його око зачепиться за миготіння блакитного матеріалу на червоній землі. Робоча сорочка, розстебнута й частково знята. За останні кілька днів у пікові години по обіді температура сягала сорока п’ятьох градусів. Гола шкіра спеклася й потріскалася на сонці.

Згодом, уже на землі, люди побачать у куряві широкі й вузькі сліди і, задивившись на далекий обрій, старатимуться не думати, як вони тут з’явилися.

Могильний камінь кидав маленьку тінь. Скільки сягало око, це була єдина тут тінь, і її чорнота була надто ненадійна: кружляючи навколо каменя, тінь довшала й коротшала, нагадуючи сонячний годинник. Чоловік спершу рачкував за нею, потім намагався повзти. Він утискувався в тінь, скулюючи тіло у відчайдушні пози, бив і совав ногами по землі від страху та спраги.

Поночі наставав короткий перепочинок, але сходило сонце, й жахливе кружляння продовжувалося. На другий день, коли сонце підбилося вище, кружляння тривало недовго. Але чоловік намагався. Він ганявся за тінню, поки не вичерпалися сили.

Колу в куряві забракло одного оберту. Всього двадцяти чотирьох годин. І тоді нарешті в скотаря з’явилося товариство: земля оберталася, тінь продовжувала рухатися вже сама, а чоловік лежав у центрі закуреної могили під неосяжним небом.

Розділ 1

Нейтан Брайт не бачив нічого — і зненацька побачив усе й одразу.

Він виповз на узвишшя, міцно стискаючи кермо, бо бездоріжжя так і поривалося вибити його з рук, і ось картина постала попереду. Вже видима, але й досі до неї були милі й милі, які лишали забагато хвилин, щоб увібрати сцену з її наближенням. Він зиркнув на пасажирське сидіння.

«Не дивися», — так і кортіло йому сказати, але він вирішив не напружуватися. Не було сенсу. Видовище притягувало зір.