Читаем Втрачений символ полностью

Сато випростала вперед руку з пістолетом і штовхнула двері дулом. Вони розчахнулися, відкривши чорну темряву.

Ленґдон напружив зір, але нічого не побачив. «Що ж це за запах такий?» З непроглядної темряви війнуло якимось смородом.

Андерсон став на порозі і посвітив на підлогу, поволі рухаючи променем порожньою ґрунтовою долівкою. Кімната нагадувала решту — така ж довга і вузька. Стіни — з грубого каменю, що робило її схожою на древню в'язничну камеру. Але ж сморід...

— Тут нічого немає, — мовив Андерсон, рухаючи променем світла до кінця приміщення долівкою. Потім підняв його і освітив протилежну стіну кімнати.

— Боже милосердний! — вигукнув Андерсон.

Усі враз узріли те, що побачив шеф поліції, і прожогом відскочили назад.

Ленґдон, не вірячи своїм очам, прикипів поглядом до найдальшого закутка камери.

На його превеликий переляк, звідти щось також витріщалося на нього.

— Заради всього святого — що це? — Стоячи на порозі кімнати SBB13, Андерсон безпорадно покрутив у руках ліхтарик і ступив крок назад.

Ленґдон теж відсахнувся. Відсахнулася й Сато, і вперше за сьогоднішню ніч на її обличчі з'явився спантеличений вигляд.

Сато спрямувала пістолет на протилежну стіну і кивнула Андерсонові, щоб той знову посвітив. Андерсон підняв ліхтар. Біля стіни світло розсіювалося, але таки вихоплювало контури крейдяного мертвотного обличчя, що витріщалося на них порожніми, неживими очницями.

Людський череп.

Череп лежав на поверхні хиткого дерев'яного стола, приставленого до задньої стіни камери. Біля черепа лежали дві кістки людської ноги і набір предметів, ретельно розкладених на столі, наче в усипальниці: старовинний пісковий годинник, кришталевий флакон, свічка, дві тарілочки з якимось білим порошком і аркуш паперу. До стіни було приставлено жахаючу косу з кривим лезом — легендарне знаряддя Похмурої Жниці.

Сато ступила в кімнату.

— Отакої... схоже, Пітер Соломон приховує більше таємниць, аніж мені здавалося.

Андерсон кивнув, поволі підсовуючись ближче.

— От і розказуйте тепер мені про скелети в шафі. — Він підняв ліхтар і оглянув решту порожньої кімнати. — А що це за сморід? — спитав він, поморщивши носа. — Звідки він взявся?

— Це сірка, — спокійно озвався позаду нього Ленґдон. — На столі має бути дві тарілочки. У тарілочці праворуч — сіль, а в другій — сірка.

Сато крутнулася і підозріло глянула на нього.

— Звідки, в біса, ви все це знаєте?!

— А звідти, пані, що точнісінько таких кімнат чимало розкидано по всьому світу.

А поверхом вище Нуньєс, охоронець Капітолію, супроводжував Архітектора Капітолію, Ворена Беламі, довгим коридором, що тягнувся по всій довжині підвалу зі східного боку. Нуньєс міг присягнутися — щойно він чув три приглушені постріли внизу, у підземеллі.

«Їй-богу, чув».

— Двері до підземелля відчинені, — завважив Беламі, здалеку побачивши через коридор прочинені двері.

«І дійсно — дивний якийсь вечір сьогодні, — подумав Нуньєс. — Усі чомусь пруться в підвал».

— Я зараз дізнаюся, що там відбувається, — сказав він і потягнувся до рації.

— Повертайтеся до виконання своїх обов'язків, — наказав Беламі. — Звідси я прекрасно доберуся сам.

Нуньєс неспокійно завовтузився.

— А ви впевнені?

Ворен Беламі зупинився і спокійно поклав руку на плече Нуньєса.

— Синку, я працюю тут уже двадцять п'ять років. Я впевнений, що знайду дорогу.

За все життя Малаху інколи доводилося бувати в химерних та лячних місцях, але мало які могли зрівнятися з потойбічним світом блоку номер три. Гігантська кімната мала такий вигляд, наче якийсь схиблений науковець захопив супермаркет «Волмарт» і напхав кожен його ряд і кожну полицю банками з препаратами всіляких форм та розмірів. Освітлена, як фотолабораторія, кімната купалася в червонуватому мареві «безпечного освітлення», яке лилося з-під полиць, пробивалося догори і вихоплювало з темряви заповнені спиртом посудини. Лікарняний запах хімічних консервантів викликав нудоту.

— У цьому блоці міститься понад двадцять тисяч біологічних видів, — розповідала пухкенька дівчина. — Риби, гризуни, ссавці та рептилії.

— Сподіваюся, всі вони — мертві? — спитав Малах з удаваним переляком.

Дівчина розсміялася.

— Так, звісно. Мертвіше не буває. Мушу зізнатися, що я пропрацювала тут аж півроку, поки наважилася сюди зайти.

І Малах прекрасно розумів чому. Скрізь, куди падав його погляд, стояли препаратні банки з мертвими формами життя: саламандри, медузи, пацюки, жуки та інші істоти, яких він ніколи й близько не бачив. А ще, наче ця колекція сама по собі була недостатньо моторошною, імлисте червоне світло, що захищало ці екземпляри від руйнівного впливу тривалого сонячного опромінення, створювало у відвідувачів таке відчуття, ніби вони потрапили до гігантського акваріума, де неживі істоти, здавалося, загрозливо скупчувалися і позирали із затінків.