Читаем Втрачений символ полностью

— Схоже, ваш заклад — це печера скарбів із безцінними експонатами. Взагалі-то, я очікував, що тут охорона на кожному кроці.

— У цьому немає потреби, — відповіла Триш, кивнувши на низку схожих на риб'ячі очі лінз високо вгорі. — Охорона у нас автоматизована. Кожен дюйм цього коридору відстежується камерами двадцять чотири години на добу і сім днів на тиждень, а цей коридор є немовби хребтом нашого приміщення. З нього не можна потрапити до жодного приміщення без картки-ключа та пін-коду.

— Ефективно у вас камери використовуються.

— Постукайте по дереву — у нас іще не було жодної крадіжки. До того ж хто такий музей стане грабувати? На чорному ринку немає великого попиту на зниклі різновиди китів, ескімоські каяки або туші гігантських кальмарів.

Лікар Абадон захихотів.

— Мабуть, ви маєте рацію.

— Найбільшу небезпеку становлять для нас гризуни та комахи. — Триш пояснила, що захист будівлі від нашестя комах здійснюється шляхом замороження всього сміття і його утилізації на території Центру, а також завдяки такій архітектурній деталі, як «мертва зона» — негостинному проміжку між подвійними стінами, котрий оточував увесь комплекс, немов футляр.

— Неймовірно, — вирвалося у гостя. — А де ж розташована лабораторія Кетрін та Пітера?

— У блоці номер п'ять, — пояснила Триш. — Аж у кінці цього коридору.

Раптом Абадон зупинився і різко крутнувся праворуч, до маленького вікна,

— Боже правий! Ви лишень погляньте — що це таке?

Триш розсміялася.

— А, та це блок номер три. Він називається Мокрий блок.

— Мокрий? — перепитав Абадон, притиснувшись обличчям до скла.

— Бо в ньому понад три тисячі галонів рідкого етилового спирту. Пам'ятаєте, я вам казала про тушу гігантського кальмара?

— Так оце — кальмар?! — Гість на мить відвів погляд од вікна і отетеріло витріщився. — Ото махина!

— Це самка виду Architeuthis, — пояснила Триш. — Вона понад сорок футів завбільшки.

Лікар Абадон, заворожений виглядом кальмара, здавалося, прикипів поглядом до віконця. Дорослий чоловік на мить здався Триш маленьким хлопчиком, що видивляється цуценятка у вітрині зоомагазину. Минуло кілька секунд, а він і досі стояв, тоскно дивлячись крізь скло.

— Ну гаразд, гаразд, — озвалася нарешті Триш і, розсміявшись, вставила в щілину картку і набрала пін-код. — Ходімо, я покажу вам кальмара.

Зробивши крок у тьмяний світ блоку номер три, Малах швидко кинув погляд на стіни — чи не було там камер стеження. Маленька й пухкенька асистентка Кетрін щось заторохтіла, розповідаючи про екземпляри, що зберігалися в цій кімнаті. Та Малах її не слухав. Гігантські кальмари його взагалі не цікавили. Наразі його цікавило одне: як скористатися цим затемненим віддаленим приміщенням, щоб розв'язати несподівано виниклу проблему.

Ленґдонові ще ніколи не доводилося ступати такими крутими сходами, як ті, що вели до підземелля Капітолію. Його дихання пришвидшилося, а груди стиснуло. Повітря тут було холодне й вологе, і Ленґдону на мить пригадалися схожі сходи, якими йому довелося спускатися кілька років тому до ватиканського некрополя. До міста мертвих.

Попереду нього йшов Андерсон з ліхтариком у руці. Слід у слід Ленґдонові ступала Сато, час від часу підштовхуючи його у спину. «Я і так іду якомога швидше». Професор дихав на повні груди, намагаючись не помічати стін, що, здавалося, стискали його з обох боків. Йому ледь вистачало місця, щоб розправити плечі, і тепер його сумка раз по раз черкала об стіну.

— Слід було вам залишити сумку нагорі, — зауважила Сато з-за його спини.

— Вона мені не заважає, — відказав Ленґдон, і не збираючись розлучатися зі своєю сумкою. У його свідомості виник маленький пакуночок, який дав йому Пітер, та він і близько уявити не міг, який стосунок мала ця маленька скринька до підземелля Капітолію та до всього, що в ньому було.

— Ще кілька кроків, — сказав Андерсон. — Ми майже прийшли.

Вони занурилися у темряву, вийшовши за межі досяжності світла самотньої електролампочки біля сходів. Ленґдон, зійшовши з останньої дерев'яної сходинки, відчув під ногами ґрунт. «Подорож до центру землі». Сато теж ступила на долівку позаду нього.

Андерсон підняв ліхтарик, освітлюючи підземелля. Це було не стільки підземелля, скільки вузесенький коридор, що йшов перпендикулярно сходам. Андерсон присвітив ліворуч, а потім праворуч, і Ленґдон побачив, що коридор завдовжки лише футів з п'ятдесят, з маленькими дерев'яними дверима обабіч, що тулилися близько одні до одних: напевне кімнати за ними були не більше десяти футів завширшки.

«Універсальні комори змінюються погребальними катакомбами, — подумав Ленґдон, коли Андерсон поглянув на план. Крихітна частина підземелля, позначена літерою X, означала кімнату SBB13. Biн не міг не помітити, що цей план аналогічний плану мавзолею на чотирнадцять гробниць — по сім склепів з кожного боку. Один склеп заміняли сходи, якими вони щойно спустилися. — Отже, всього тринадцять».