Читаем Втрачений символ полностью

— Пані, можуть виникнути проблеми. Мені спочатку доведеться перевірити розклад чергувань. Як вам відомо, більшість нижніх поверхів займають приватні контори, а інструкції з безпеки щодо приватних контор...

— Ви відімкнете мені Ес-бі-бі тринадцять, — заявила Сато, — інакше я зателефоную до відділу безпеки і викличу групу з тараном.

Андерсон надовго затримав погляд на Сато, а потім витягнув радіо і підніс його до рота.

— Говорить Андерсон. Мені потрібно, щоб хтось відімкнув Ес-бі-бі. Пришліть сюди кого-небудь за п'ять хвилин.

У голосі, що відповів йому, почулося сум'яття.

— Шефе, дайте підтвердження, що ви сказали Ес-бі-бі.

— Підтверджую — Ес-бі-бі. Негайно когось пришліть. Мені знадобиться ліхтарик. — Він сховав радіо. Серце Андерсона закалатало, коли до нього підступила Сато і заговорила ще тихіше. — Начальнику, ми маємо обмаль часу, — прошепотіла вона, — і я хочу, щоб ви провели нас до Ес-бі-бі тринадцять якомога швидше.

— Так, пані.

— Мені також потрібна від вас іще одна річ.

«На додаток до несанкціонованого зламу і проникнення?» Посада, яку він обіймав, не давала Андерсонові змоги заперечувати, але його уваги не уникнув той факт, що Сато опинилася в ротонді буквально через кілька хвилин, як там з'явилася рука Пітера, а тепер скористалася ситуацією і вимагала пустити її до приватних приміщень Капітолію. Сато так вправно встигала сьогодні за розвитком подій, що складалося враження, наче вона їх сама визначає наперед.

Директорка рушила через кімнату до професора.

— Ота сумка у Ленґдона на плечі...

Андерсон швидко поглянув на Ленґдона.

— А що — сумка?

— Гадаю, ваш персонал просканував її, коли Ленґдон входив у приміщення?

— Звісно. Усі сумки скануються.

— Я хочу побачити результат того сканування. Мені треба знати, що в тій сумці.

Андерсон поглянув на сумку, яку Ленґдон увесь вечір не знімав з плеча.

— А чи не легше буде просто спитати його?

— Я щось незрозуміло пояснила?

Андерсон знову витягнув радіо і виконав її вимогу. Сато дала Андерсонові адресу її смартфону «Блекбері» і наказала, щоб його група надіслала їй електронною поштою цифрову копію результатів сканування, як тільки їх знайдуть. Андерсон неохоче підкорився.

Судові слідчі хотіли було забрати відрізану руку до столичної поліції, але Сато наказала доставити руку безпосередньо до штаб-квартири ЦРУ. Андерсон був надто втомлений, щоб заперечувати. Бо його щойно переїхав невеличкий японський коток.

— І мені потрібен перстень, — кинула японка слідчим.

Їхній старший хотів був не погодитися, але потім визнав за

краще промовчати. Він зняв золотий перстень з Пітерової руки, поклав у прозорий пакетик для речових доказів і віддав Сато. Вона опустила його у кишеню свого піджака, а потім повернулася до Ленґдона.

— Ходімо, професоре. Візьміть свої речі.

— А куди ми йдемо? — поцікавився Ленґдон.

— Просто йдіть слідком за містером Андерсоном.

«Так, — подумав шеф поліції, — і не відставайте».

SBB являв собою частину Капітолію, де мало хто бував. Щоб туди потрапити, їм доведеться пройти розлогий лабіринт крихітних кімнаток та вузьких коридорів, розташованих глибоко під підвалом. Молодший син Авраама Лінкольна, Тед, колись заблукав там і мало не загинув. Андерсон почав підозрювати, що якби на те була воля Сато, то Роберта Ленґдона могла б спіткати схожа доля.

Фахівець із захисту систем Марк Зубіаніс завжди пишався своєю багатофункціональністю: він сидів на своєму ліжку-дивані в компанії з телевізійним пультом, бездротовим телефоном, ноутбуком, кишеньковим персональним комп'ютером та великою мискою із сирними чипсами «Здобич пірата». Прикрутивши звук, він одним оком спостерігав за грою «Червоношкірих» на своєму ноутбуці і водночас розмовляв через навушник по блютузу з жінкою, чийого голосу він не чув уже понад рік.

«Тільки Триш Дюн могла зателефонувати під час такої цікавої гри».

Ще раз підтвердивши свою суспільну неадекватність, його колишня колега обрала гру за участю «Червоношкірих» як доречний момент побазікати з ним і попросити зробити одну послугу. Потеревенивши про давні часи і про те, як вона сумує за його оригінальними жартами, Триш перейшла до суті справи: вона намагалася демаскувати айпі-адресу, можливо — якогось захищеного сервера в окрузі Колумбія. Цей сервер містив невеличкий текстовий документ, і вона хотіла отримати до нього доступ або принаймні інформацію про те, кому цей документ належав.

«Ти звернулася туди, куди треба, але не тоді, коли треба», — пояснив він їй. Але Триш обрушила на нього потік своїх найвишуканіших магічних лестощів (більшість з яких була цілком щирими) — і Зубіаніс не встиг і оком змигнути, як уже друкував на своєму ноутбуці якусь досить дивну айпі-адресу.

Один погляд на цифри — і комп'ютерний геній відчув себе некомфортно.

— Триш, ця айпі має якийсь прикольний формат. Вона написана протоколом, котрий навіть іще не встиг стати надбанням широкої публіки. Це, певно, якась військова чи розвідувальна контора.

— Військова? — розсміялася Триш. — Повір мені, я щойно зняла з цього сервера редагований документ, і нічого воєнного в ньому немає.