Читаем Втрачений символ полностью

Дослідницька робота Кетрін ось-ось мала розкрити двері до нового розуміння, і навіть якщо ці двері розкриються хоча б на щілину, туди неодмінно проникнуть інші. І тоді радикальні та всеосяжні зміни будуть лише питанням часу. «Я не можу допустити, щоб це сталося. Світ має залишитися таким, яким він є... він має і далі дрейфувати у темряві невігластва і незнання».

Смартфон запищав — то Кетрін залишила голосове повідомлення. Малах увімкнув його.

«Пітере? Це знову я. — У голосі Кетрін звучала тривога. — Куди ти зник? У мене й досі не йде з голови розмова з лікарем Абадоном... я хвилююся. З тобою все гаразд? Будь ласка, зателефонуй мені. Я в лабораторії».

Малах посміхнувся. «Їй слід було б не про брата турбуватися, а про себе». Він звернув зі Сьютленд-парквей на Сілвер-Гіллроуд. Проїхавши менше милі, Малах побачив праворуч удалині невиразні обриси Центру технічної підтримки Смітсонівського музею, що гніздився посеред дерев. Увесь комплекс був обнесений високим колючо-ріжучим дротом.

«Захищена будівля? — саркастично посміхнувся Малах сам собі. — Я знаю декого, хто сам мені туди відчинить двері».

Здогадка накотилася на Ленґдона і вдарила, наче морська хвиля.

«Тепер я знаю, чому я тут».

Стоячи в центрі ротонди, Ленґдон відчув нестримне бажання обернутися і тікати світ за очі... від руки Пітера, від блискучого золотого персня та від підозрілих поглядів Сато й Андерсона. Натомість він закляк непорушно на місці, міцно вчепившись пальцями в шкіряну сумку на своєму плечі. «Треба мерщій забиратися звідси».

Він зціпив зуби: в пам'яті прокручувалася сцена з того холодного ранку в Кембриджі, кілька років тому. Була шоста ранку, і Ленґдон увійшов до своєї аудиторії після звичного запливу в гарвардському басейні. Він переступив через поріг — і в ніздрі йому вдарило вологе тепло та знайомий запах крейдяної пилюки. Він ступив кілька кроків до свого стола — і раптом зупинився.

Там його чекала постать — елегантний сіроокий джентльмен з орлиним профілем та владним поглядом.

— Пітере? — отетеріло дивився на нього Ленґдон.

Посмішка Пітера сліпуче зблиснула в тьмяній аудиторії.

— Доброго ранку, Роберте. Не чекав? — Голос Пітера був тихий та спокійний, але в ньому відчувалися владні нотки.

Ленґдон поспішив до свого друга і потиснув йому руку.

— Що привело знатного випускника Йельського університету до скромного Гарварду о такій ранній годині?

— Шпигунське завдання проникнути за оборонну лінію супротивника, — розсміявся Соломон. Він кивнув на струнку талію Ленґдона. — Плавання дає результати. Ти в гарній формі.

— Докладаю зусиль, щоб ти відчув себе дідуганом, — під'юдив його Ленґдон. — Радий тебе бачити, Пітере. Що сталося?

— Коротка ділова подорож, — відповів Соломон, кинувши погляд на безлюдну аудиторію. — Вибач, що заявився без попередження, але маю лише кілька хвилин у своєму розпорядженні. Мені треба з тобою про дещо поговорити... особисто. Зроби мені одну послугу.

«З цього треба було починати». Ленґдон здивувався — яку ще послугу може зробити скромний університетський професор чоловікові, що має все?

— Все, що захочеш, — відповів він, утішений можливістю зробити щось для людини, яка дала йому так багато, при тому, що життя Пітера як спадкоємця величезних родинних статків було затьмарене страшною трагедією.

Соломон заговорив тихим голосом:

— Мені хотілося, щоб ти про дещо попіклувався — замість мене. Зможеш?

Ленґдон підкотив очі.

— Сподіваюся, не за Геркулесом доглядати? — Колись Ленґдон погодився доглянути Соломонового мастифа Геркулеса — собаку вагою сто п'ятдесят фунтів, коли Пітер був у від'їзді. Вдома у професора пес, вочевидь, скучив за своєю улюбленою шкіряною іграшкою для жування і знайшов їй гідну заміну — пергаментну рукописну Біблію тисяча шестисотого року. Неосвічений пес погано знався на цінних старожитностях.

— Знаєш, коли я знайду щось схоже, обов'язково компенсую тобі ту втрату. Але мені досі не вдалося нічого знайти, — ніяково відповів Пітер.

— Облиш. Я радий, що Геркулес відчув присмак релігії.

Соломон розсміявся, але Ленґдон бачив, що його друг чимось стурбований.

— Роберте, я прийшов сюди, бо мені хочеться, щоб ти наглянув за дечим, що для мене дійсно є досить цінним. Я отримав цю річ у спадок певний час тому, але мені стало лячно тримати її вдома чи в офісі.

Ленґдонові одразу ж стало бентежно. Щось «досить цінне» у світі Пітера мало означати річ, варту купи грошей.

— А як щодо сейфа? Хіба ж твоя родина не володіє акціями половини американських банків?

— Це означало б цілий стос офіційних паперів та купу зусиль численних банківських працівників; я волів би мати справу з вірним другом. А я знаю: ти вмієш зберігати таємниці. — Із цими словами Соломон засунув руку в кишеню, видобув звідти невеличкий пакунок і подав його Ленґдонові.