Читаем Втрачений символ полностью

«Апофеоз Вашинґтона» — фреску площею чотири тисячі шістсот шістдесят чотири фути[11], яка покриває купол капітолійської ротонди, — художник Константіно Бруміді закінчив 1865 року.

Відомий як Мікеланджело Капітолію, Бруміді назавжди пов'язав своє ім'я з капітолійською ротондою так само, як Мікеланджело із Сікстинською капелою, намалювавши фреску на її найвищому «полотні» — на стелі. Як і Мікеланджело, Бруміді виконав декотрі зі своїх найкращих робіт у Ватикані. Однак 1852 року Бруміді емігрував до Америки, полишивши найбільшу Божу обитель заради нової обителі — Капітолію Сполучених Штатів, який зараз повнився блискучими прикладами його таланту — від ефекту тромплей[12] у коридорах Бруміді до фризової стелі в кабінеті віце-президента. Однак найвизначнішим шедевром Бруміді більшість істориків вважають величезну фреску, що ширяє над капітолійською ротондою.

Роберт Ленґдон поглянув угору, на гігантську фреску, що вкривала стелю. Зазвичай йому подобалася спантеличена реакція його студентів на її дивовижні образи, але зараз він просто відчував, що його оповиває кошмар, який йому ще належить зрозуміти.

Директор Сато стояла біля нього, притиснувши долоню до рота і з похмурим інтересом вдивляючись у далеку стелю. Ленґдон відчув, що вона переживає зараз те саме, що переживали без винятку всі ті, кому довелося вперше побачити цей малюнок у самісінькому центрі Америки.

То була цілковита розгубленість.

«Ти не сама така», — подумав професор. Для більшості людей «Апофеоз Вашинґтона» видавався то химернішим, що довше вони його споглядали.

— На передньому плані — Джордж Вашинґтон, — пояснив Ленґдон, показуючи на фреску посеред купола, що здіймався на висоту сто вісімдесят футів. — Як ви можете бачити, він вдягнений у біле вбрання, а допомагають йому тринадцять служниць. Він зноситься на хмарині над головами простих смертних. Оцей момент і зветься апофеозом... тобто перетворенням на божество.

Сато й Андерсон промовчали.

— Поруч із ним, — продовжив пояснення Ленґдон, — видно низку дивних анахронічних фігур: то древні боги наділяють наших батьків-засновників передовими знаннями. Он — Мінерва, що дарує технічне натхнення нашим великим науковцям-винахідникам — Бенові Франкліну, Робертові Фултону та Семюелю Морзе. — Ленґдон по черзі показав на них рукою. — А онде — то Вулкан, який допомагає нам створити паровий двигун. Поруч Нептун. Він демонструє, як треба прокладати трансатлантичний кабель. Біля Нептуна — Церера, богиня хлібних злаків. Від її імені походить наше слово «сирил» — назва каші. Вона сидить на жатці Маккорміка, яка забезпечила прорив у фермерській галузі, зробивши нашу країну світовим лідером з виробництва сільськогосподарської продукції. На цій картині в загальних рисах зображено, як засновники нашої країни набувають великої мудрості від богів. — Професор нахилив голову і поглянув на Сато. — Знання — це сила, а правильне знання дозволяє людині творити чудеса і виконувати мало не божественні завдання.

Сато опустила погляд з фрески на Ленґдона і потерла шию.

— Прокладання телефонного кабеля мало схоже на божественне діяння.

— Можливо — для сучасної людини, — відказав Ленґдон. — Але якби Джордж Вашинґтон знав, що людство стало настільки могутнім, що розмовляє по телефону через океани, літає зі швидкістю звука і побувало на Місяці, то він би припустив, що ми дійсно стали богами, здатними творити чудеса. — Професор на мить замовк. — Як сказав футурист Артур Кларк, «жодну передову технологію неможливо відрізнити від магії».

Сато стиснула губи, і на її обличчі відбилася напружена робота думки. Вона зиркнула на відрізану руку, потім простежила напрям, куди показував випростаний вказівний палець — на купол.

— Професоре, отой чоловік сказав вам: «Пітер вкаже шлях». Хіба не так?

— Так, пані, але...

— Шефе, — сказала Сато, одвертаючись від Ленґдона. — А можна зробити так, щоб ми роздивилися цю фреску зблизька?

Андерсон кивнув.

— Усередині вздовж купола йде спеціальний місточок.

Ленґдон поглянув високо-високо угору, помітив невеличке поруччя просто під фрескою — і відчув, як його тіло заціпеніло.

— Йти туди немає потреби, — озвався він. Колись йому вже довелося побувати на тому рідко відвідуваному містку разом із одним американським сенатором та його дружиною і він мало не зомлів від запаморочливої висоти та небезпечної подорожі вузеньким містком.

— Немає потреби? — владно спитала Сато. — Ми маємо справу з чоловіком, який вважає, що в цьому приміщенні схований портал, у котрому криється потенціал, здатний зробити його божеством. Маємо фреску, де змальовано перетворення людини на божество, і маємо руку, що вказує прямісінько на цю фреску. Як не крути, а все спонукає нас піднятися нагору.

— Узагалі-то, — втрутився у розмову Андерсон, дивлячись на фреску, — про це мало хто знає, але в куполі і справді є шестикутна ляда, яка дійсно розкривається як портал і крізь яку можна зазирнути вниз і...