Читаем Втрачений символ полностью

— З вами говорить директор відділу безпеки Інуе Сато, містере Ленґдон. Наразі я займаюся виниклою кризою. Наскільки мені відомо, ви маєте інформацію, яка зможе мені допомогти.

На обличчі професора з'явився вираз надії.

— Це ви про Пітера Соломона? А ви не знаєте, де він зараз?

«Пітер Соломон? — отетерів Андерсон. — А це хто такий?»

— Професоре, — почулося в телефоні, — зараз я ставлю запитання.

— Пітер Соломон потрапив у велику біду, — вигукнув Ленґдон. — Якийсь псих щойно...

— Вибачте, — перервав його директор.

Андерсон аж зіщулився від страху. «Хибний крок. Переривати можновладця з ЦРУ, коли той ставить запитання, — таку помилку могла зробити лише цивільна людина. А я гадав, що Ленґдон розумніший».

— Слухайте уважно, — відказав керівник відділу безпеки. — Поки ми розмовляємо, нашій країні загрожує серйозна криза. Мені повідомили, що ви маєте інформацію, як відвернути цю кризу. Тому я знову вас питаю: якою інформацією ви володієте?

Ленґдон розгубився.

— Директоре, я й гадки не маю, про що ви кажете. Все, що мене зараз турбує, — це знайти Пітера і...

— І гадки не маєте? — недовірливо перепитав директор.

Андерсон побачив, що Ленґдон наїжився. І заговорив агресивнішим тоном.

— Ні, сер. Жодної бісової гадки.

Андерсон знову зіщулився. «Неправильно, ой неправильно! — Щойно Роберт Ленґдон припустився вкрай серйозної і потенційно небезпечної помилки. — Хіба можна так розмовляти з директором Сато!»

І тут, на свій превеликий подив, Андерсон зрозумів, що вже надто пізно робити якісь зауваження: на дальньому кінці ротонди, позаду Ленґдона, він побачив директора ВБ. «Сато в будівлі Капітолію!» Андерсону аж подих перехопило. І він з острахом чекав на неминуче.

Темна постать директора невідворотно наближалася — телефон біля вуха, гострий, як лазер, погляд чорних очей втуплений Ленґдонові в спину.

Професор міцніше стиснув телефон шефа поліції та відчув, як в душі зростає хвиля невдоволення різким тоном директора ВБ.

— Вибачте, сер, — холодно відповів Ленґдон. — Але я не вмію читати чужі думки. Що вам від мене потрібно?

— Що мені від вас потрібно? — хрипкий голос директора затріщав у телефоні — скреготливий та глухуватий, наче голос чоловіка, що страждає на гострий фарингіт.

Не встиг цей голос замовкнути, як Ленґдон відчув, що хтось злегка торкнувся його плеча. Він обернувся — і його погляд наштовхнувся на обличчя крихітної японки. Вона мала лютий вираз, рябе обличчя, рідке волосся, жовті від тютюну зуби та неприємний білий шрам, що упоперек перетинав її шию. Вузлуватою рукою жінка притискала до вуха телефон, а коли вона заговорила, то Ленґдон почув той самий скреготливий голос, що тільки-но лунав у телефоні.

— Що мені потрібно від вас, професоре? — Вона неспішно склала телефон і прошила поглядом Ленґдона. — По-перше, припиніть називати мене «сер».

Ленґдон винувато подивився на неї.

— Вибачте, пані. Чутність у телефоні була вкрай поганою, тому я...

— Чутність була прекрасною, професоре, — відказала жінка. — І я терпіти не можу, коли брешуть.

Директор Інуе Сато була людиною, що вселяла страх, — жорстка й колюча жінка-ураган, і це попри зріст, що й у кишені сховаєш. Вона була худою як скелет, незграбною та ще й мала дерматологічне захворювання, відоме під назвою вітиліго. Через нього шкіра її обличчя стала схожою на необроблений граніт, вкритий цятками лишайнику. Пожмаканий брючний костюм висів на її виснаженому тілі, наче широкий мішок на опудалі, а блузка з відкритим комірцем ніби навмисне підкреслювала шрам на шиї. Її колеги давно підмітили, що Сато лише в одному виявляла увагу до зовнішності: час від часу вискубувала свої досить помітні вуса.

Уже десять років Інуе Сато керувала відділом безпеки ЦРУ. Вона мала надвисокий IQ та безпомилкову, мало не телепатичну інтуїцію, від якої мороз поза шкірою пробирав. Поєднання цих чеснот наділило її такою самовпевненістю, що вона наганяла страх на всіх, хто не впорався з надважкими завданнями, котрі особисто їй здавалися дитячою забавкою. Цю самовпевненість не похитнув навіть страшний діагноз — швидкоплинна злоякісна пухлина горла. Переможна битва з раком коштувала їй місяця дорогоцінного часу, половини голосового апарата та третини ваги її тіла, але в результаті вона повернулася до роботи, наче і не було нічого. Інуе Сато здавалася незнищенною.

Роберт Ленґдон здогадався, що він, мабуть, був не першим, хто по телефону прийняв її за чоловіка; директор і досі не спускала з нього суворого погляду, з її чорних очей неначе іскри сипалися.

— Ще раз прийміть мої вибачення, пані, — мовив Ленґдон. — Я й досі намагаюся отямитися і збагнути, що насправді сталося. Особа, яка запевняє, що захопила Пітера Соломона, обманом змусила мене приїхати сюди сьогодні увечері. — 3 цими словами він витягнув зі своєї куртки факс. — Ось що цей чоловік надіслав мені вранці. Я записав названий ним номер літака, тож, може, ви зв'яжетеся з Федеральним управлінням цивільної авіації і спробуєте...